За формулюванням великого тлумачного словника сучасної української мови, причетність означає відношення до якоїсь справи або до когось[307]. Із точки зору кримінального права, причетність до злочину — це діяльність особи, що не є співучастю, і полягає у сприянні вчиненню злочинного посягання або прихованню його слідів. Причетність до злочину існує тоді, коли особа залучається до співучасті у злочині вже після вчинення злочину, тобто виконання його об’єктивної сторони.
Причетність характеризується тим, що в діях особи, яка залучається до співучасті у злочині після його вчинення, немає причинного зв’язку між умислом і діями основних співучасників і особи, яка залучається до співучасті в злочині після його вчинення. Тобто така особа при виникненні умислу на вчинення групового злочину до складу співучасників не входила.
У сучасному кримінальному праві виокремлюється три види причетності: потурання, приховування й недонесення.
Потуранням визнається несумлінне ставлення особи до своїх обов’язків, що виражається в невиконанні нею дій, спрямованих на припинення вчиненого злочину. О. М. Лемешко визначає причетність до злочину як злочинне діяння, що обумовлене наявністю вчинюваного або вчиненого злочину інших осіб (попереднього злочину). З огляду на це, потурання злочину — це самостійний різновид причетності до злочину, що вчиняється спеціально зобов’язаним суб’єктом, який не виконав правового обов’язку припинення попереднього злочину, що вчиняється[308].
Цей вид причетності характеризується відсутністю спільності, як об’єктивної ознаки співучасті, а також суб’єктивної ознаки — спрямованості на досягнення загального злочинного наслідку. Наприклад, спостерігаючи за тим, як у кімнаті для затриманих один із них б’є іншого, співробітник міліції не вживає ніяких заходів для припинення цього злочину. У такому випадку службова особа хоча й усвідомлює, що відбувається злочин, однак не бере в ньому участі, завдяки чому співучасть тут відсутня і вчинене визнається потуранням.
Слід зазначити, що потуранням може бути лише умисне неперешкоджання злочинній діяльності інших осіб. Мотивами бездіяльності можуть бути небажання перешкоджати здійсненню посягання, страх за свою безпеку тощо. Зазначений вид причетності завдяки відсутності ознаки спільності не утворює співучасті, на підставі чого зазначена особа не підлягає відповідальності як співучасник. Разом з тим, кримінальна відповідальність за потурання передбачається окремими статтями Особливої частини Кримінального кодексу як самостійний злочин. Наприклад, ст. 364 КК України — зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Можлива і відповідальність за ст. 256 КК (заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій щодо створення умов, які сприяють їх злочинній діяльності), а також за ст. 426 КК (умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, або непорушення військовою службовою особою, яка є органом дізнання, кримінальної справи щодо підлеглого, який вчинив злочин, а також інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, якщо це завдало істотної шкоди).
Отже, потурання злочину — умисна бездіяльність спеціально зобов’язаної особи (похідний злочин), яка не припиняє вчинення злочину (попередній злочин) іншою особою (особами)[309].
До потурання зобов’язаних приватних осіб слід віднести й деякі із суспільно небезпечних діянь, що підпадають під дію норми про залишення в небезпеці (ст. 135 КК України), тобто завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. До такого висновку можна дійти, з огляду на те, що в нормі про залишення в небезпеці [як, утім, і в нормі про ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК України) при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам) не конкретизовані джерела небезпеки (отже, ними можуть бути і злочинні посягання].
307
Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., доп. та CD) / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел.]. — К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. — С. 1140.
308
Лемешко О. М. Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. М. Лемешко. — Х., 2001. — 20 с.
309
Лемешко О. М. Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. М. Лемешко. — Х., 2001. — 20 с.