Особливість п. 9 ч. 2 ст. 115 КК полягає в тому, що він є окремим проявом особливої юридичної конструкції, в якій передбачене певне поєднання принаймні двох окремих злочинів — умисного вбивства та «іншого злочину» (з метою приховання який або полегшення вчинення якого вчинюється умисне вбивство)[313].
М. П. Короленко, аналізуючи питання кваліфікації й класифікації умисних вбивств при обтяжуючих обставинах, зробив такі висновки: 1) за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України та за статтями КК, що передбачають відповідальність за цей злочин, слід кваліфікувати дії, коли винний особисто вчинив злочин чи замах на нього та умисне вбивство з метою його приховання. Для застосування п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України не має значення, чи був винний виконавцем або співучасником іншого злочину. Умисне вбивство, вчинене з метою приховати вчинений злочин або полегшити його вчинення, може бути вчинене як однією особою, так і за попередньою змовою групою осіб. У тому разі, якщо після вбивства з метою полегшення вчинення іншого злочину винний не встигає вчинити цей інший злочин, відповідальність настає за вбивство при кваліфікуючих обставинах і за підготовку до іншого злочину[314].
Сукупність тих чи інших об’єктивних (зовнішніх) і суб’єктивних (внутрішніх) факторів реально існуючої дійсності, що склалися на певному етапі злочинної діяльності, призведуть до приховування злочину. Суб’єктом такого приховування може бути як особа, що вчинила злочин і прагне уникнути покарання, так і інша особа, яка не бере участі у злочині, але під впливом низки цих же факторів уже зацікавлена в його приховуванні.
Динамічність системи приховування пов’язана з тим, що вона є гнучкою моделлю. Її фактори, що спонукають до приховування злочину і впливають на можливість та повноту приховування, є індивідуальною особливістю одного, певного злочину, виражені в конкретному способі приховування[315].
М. В. Даньшин пропонує визначати «приховування злочину» як діяльність (елемент злочинної діяльності), що являє собою динамічну систему об’єктивних і суб’єктивних факторів дійсності, що сформувалися до, в момент або після вчинення злочину, реалізація якої спрямована на сліди злочину (матеріальні та ідеальні) і злочинця та їх носіїв, з метою перешкоджання розслідуванню[316].
З точки зору кримінального процесу це визначення відповідає вимогам практичної діяльності з розкриття, розслідування злочинів, що приховуються, однак не розкриває специфічних особливостей кримінально-правового приховування злочинів.
Розкриття всіх злочинів є однією з найважливіших умов успішної протидії злочинності, головним змістом принципу невідворотності покарання. Приховання ж злочинів є суспільно небезпечною дією, що завдає серйозної шкоди системі боротьби зі злочинністю, нормальній діяльності органів правосуддя.
Стаття 20 КК УРСР 1960 року передбачала норму, відповідно до якої заздалегідь не обіцяне переховування злочинця, а так само знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, добутих злочинним шляхом, тягне відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених ст. 186 Кодексу[317].
Майже такий же вигляд вона зберегла у ч. 6 ст. 27 КК України. Згідно із зазначеною нормою не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. ст. 198 та 396 Кодексу[318].
У зазначеному випадку відсутня часова ознака співучасті, тому що злочин уже вчинено. Із цієї причини дії, що утворюють приховування, не повинні бути заздалегідь обіцяними. Це, наприклад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що трапилося, попросив дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що знайомий і вчинив. Отже, в наявності заздалегідь не обіцяне приховування як злочинця, так і слідів злочину. Такий приховувач несе відповідальність за ст. 396 КК України. Ця стаття встановлює відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжких або особливо тяжких злочинів. Приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості кримінальній відповідальності не підлягає. Причому в силу ч. 2 ст. 396 КК не підлягають кримінальній відповідальності за приховування тяжких і особливо тяжких злочинів члени сім’ї особи, яка вчинила злочин, а також її близькі родичі, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК ними вважаються батьки, дружина, чоловік, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.
313
Дідківська Н. А. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Н. А. Дідківська; Акад. адвокатури України. — К., 2005. — 19 с.
314
Короленко М. П. Кваліфікація і класифікація умисних вбивств при обтяжуючих обставинах: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / М. П. Короленко; НАН України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. — К., 2002. — 20 с.
315
Даньшин М. В. Класифікація способів приховування злочинів у криміналістиці: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / М. В. Даньшин. — Х., 2000. — 19 с.
316
Даньшин М. В. Класифікація способів приховування злочинів у криміналістиці: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / М. В. Даньшин. — Х., 2000. — 19 с.
317
Кримінальний кодекс України: затверджений Законом від 28.12.60 // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 2. — Ст. 14.
318
Кримінальний кодекс України від 5.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25–26. — Ст. 131.