Існують певні складності при розмежуванні приховування, що виражається в укритті предметів, одержаних злочинним шляхом, від придбання, отримання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом. У юридичній літературі є поширеною думка, відповідно до якої придбання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом, розглядається як спеціальний вид приховування[323]. Однак ці діяння мають істотні розбіжності. Головне з них полягає в різному характері відношення винного до предметів злочину: якщо при приховуванні ці предмети ховаються (ховаються у схованках, знищуються, піддаються видозміні тощо), то при придбанні і збуті майна, свідомо одержаного злочинним шляхом за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, вони реалізуються (споживаються, обмінюються, продаються тощо).
Придбання майна, свідомо одержаного злочинним шляхом, — оплатне (купівля) чи інше компенсаційне (відплатне — обмін, прийняття в рахунок погашення боргу тощо) одержання такого майна. Отримання майна, свідомо одержаного злочинним шляхом, передбачає безоплатне одержання такого майна (наприклад, як подарунок, спадок). Збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, — це оплатне чи безоплатне відчуження майна іншій особі (продаж, дарування, обмін тощо). Зберігання майна, свідомо одержаного злочинним шляхом, — більш-менш тривале володіння майном, у процесі якого винний зберігає контроль над ним. Воно може знаходитися при ньому, в його оселі, транспортному засобі чи у будь-якому іншому відомому винному місці[324].
Маючи на увазі можливість вчинення приховування шляхом інтелектуальних дій, слід чітко відмежовувати цей злочин від таких суміжних з ним складів, як, наприклад, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385 КК), перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК), розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387 КК).
Якщо метою приховування є укриття злочину, то метою зазначених злочинів можуть бути й інші бажані результати. У тому ж разі, якщо мета збігається, вчинення злочинів, передбачених ст. ст. 383–387 КК України, слід розглядати лише як засіб вчинення приховування. У цих випадках кваліфікація має відбуватися за сукупністю статей, що передбачають відповідальність за приховування й інший відповідний злочин проти правосуддя (ідеальна сукупність).
Важливо підкреслити, що приховування кваліфікується за сукупністю з іншими злочинами, якщо воно додатково охоплюється ознаками якого-небудь іншого злочину (крім потурання), наприклад, якщо приховування пов’язане з незаконним носінням чи зберіганням зброї або вчинено службовою особою. В останньому випадку приховування (такому, як і придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом) завжди кваліфікується за сукупністю зі зловживанням владою або службовим становищем.
Так, заздалегідь не обіцяне придбання, отримання, збут та зберігання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, вчинене службовою особою з використанням свого службового становища (за умови завдання істотної шкоди або тяжких наслідків), потребує кваліфікації за сукупністю злочинів — за ст. 198 і відповідною частиною ст. 364 КК України[325].
Приховування є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій із приховання злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів злочину. При цьому склад приховування визнається закінченим незалежно від того, чи була винним фактично досягнута мета приховування. Було б неправильним момент закінчення цього злочину пов’язувати із дійсним досягненням зазначеної мети.
Із суб’єктивної сторони приховування характеризується виною у вигляді прямого умислу. До змісту умислу приховувача входить, насамперед, усвідомлення суспільно небезпечного характеру своїх дій. Таке усвідомлення ґрунтується в такому випадку, з одного боку, на усвідомленні характеру злочину, що укривається, і, з іншого — на усвідомленні того, що внаслідок дій винного злочин, що укривається, може виявитися нерозкритим. Досягнення зазначеного наслідку становить мету діяльності винного. З огляду на це не можна погодитися з думкою тих авторів, які допускають можливість вчинення приховування з непрямим умислом[326].
323
Трайнин А. Н. Учение о соучастии / А. Н. Трайнин. — М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1941. — С. 171.
324
Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. — К.: Юрид. думка, 2004. — С. 182–183.
325
Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. — К.: Юрид. думка, 2004. — С. 182–183.
326
Б. А. Алексеев Ответственность за укрывательство и недоносительство / Б. А. Алексеев // Советская юстиция. — 1962. — № 20. — С. 23.