— Не уцєкай, юж це мами![85] — кричать за ним.
Та він холоднокровно виймає з торби новий кружок набоїв, відкидає торбу і сипле з автомата по тих, що вже простягали руки, щоб його зловити. Чотири перших з них падає, решта розбігається. Жук біжить далі. Тоді ми починаємо стріляти з лісу, більше «Богові в вікна», щоб не попасти в наших, але самий гук нашого обстрілу з лісу здержує ворога.
Наші друзі щасливо добігли до лісу. Ворог іти в ліс не зважується. Через ліс переходимо на другий його край, де отаборилась решта відділу к-ра Хріна. Зголошуємось, звітуємо. К-p Хрін з цікавістю розпитує нас про перебіг останнього бою та про те, як то ми, засідаючи на ворога, самі попали в оточення.
— Брак набоїв, друже командир! — кажу я, показуючи на свою порожню скорострільну торбу.
Сотенний Омелько сміється:
— І в нас вже брак, та, на щастя, в тієї частини ворога, що була перетяла нашій чоті дорогу, запас набоїв скінчився ще скорше, як нам. А то, мабуть, усім нам прийшлось би було стояти тепер на звіті не перед другом Хріном, а перед святим Петром!.. Але, — Бог милував, бо перед нами ще багато боїв.
Богдан Б. Скала
Під її покровом
Дрижача рука моєї бабуні піднялась вгору, благословляючи онука знаком хреста. Поморщені уста шептали: «Іди, куди кличе тебе обов'язок». Зашелестіли картки грубого молитовника, і в моїх руках опинився образочок чудотворної ікони Белзької Богоматері. — «Візьми його і завжди носи при собі, молись навіть у боях, а Вона вислухає тебе і випросить у Всевишнього ласку, щоб ти не згинув наглою смертю. Вона ж — Покрова українського війська...»
У вікно застукав зв'язковий. Промені місяця сріблили вершки яблунь, а на порозі хати великою іконою, трикратним знаком хреста, виряджали мати і старенька бабуня вже третього й останнього сина в далеку мандрівку... В ряди УПА.
Вже давно згубились за верхами обрії рідного села, вже спів пташиний віщував ранок — а я все ще держав у руці маленький образочок.
Кінчалася зима 1945 року. Із хмар посипались вже мабуть рештки сніжинок, щоб грубезним білим кожухом прикрити кволі ще билини трав, квіток і збіжжя. Весело жартуючи, розходились з-під росохатої[86] ялиці, де догоряла велика ватра, п'ятеро повстанців та група селян-господарів.
Перші йшли, щоб виконати наказ, другі — щоб ніччю доглянути ґаздівство. А ранком мали знову всі зустрітись в лісі, щоб, бувало, червонопагонники вдома не застукали. На прощання всім гукнув весело найстарший з-поміж нас — господар Пасічник: «Гей, хлопці, та ми під ялицею і не бачили, що Бог насипав каші аж по самі вуха. Який же завтра чорт, хоч би навіть і сибірський, полізе тут за нами? А он... дивіться, з церкви тільки баню видно, так замело.
Е, коли так, то я завтра і не злажу з печі. Та ще й старій вареників накрутити накажу, — а то вже давно їх їв», — жартував Пасічник мабуть до самої хати, але на половині дороги ми мусіли, на жаль, розпрощатись. Мої обов'язки провадили мене заметеними снігом полями до самітного хутора, де лежав ранений стрілець-бойовик Орел. Довго боролися з вогкою лавиною снігу мої втомлені ноги, заки відозвався мені на привітання волохатий Бровко.
В долині заховане село П'яткова (Бірчанського району) під білим сніговим дахом відпочивало вже міцним сном... Втомились дводенним летом білі сніжинки, розплились на відпочинок густі хмари, і над село викотився блідолиций. А Дід Мороз своїм розхрістаним козацьким вусом малював на маленьких шибках чудернацькі квіти та сріблом посипав гладку білу скатерть.
Топлена хата, свіжою пшеничною соломою вистелені лави в куті під образами, втома, твердий сон звичайно дуже чуйного Бровка, що преспокійно відпочивав біля печі і, може, заспокоюючі віщування Пасічника — дозволили призабути звичку-обережність. А тим часом надворі поволі вставав день 17 лютого 1945-го року. Кляті москвини з червоною польською бандою ОРМО[87] вже цілу ніч готували облогу села П'яткова і всіх його присілків. Густим ланцюгом кінноти обложили село від сторони лісів, а з першими півнями тачанками в'їхали з битого шляху.
В селі зчинилася паніка, а сім сміливців, які пробували добитись до лісу, впали в бою. Вже вчасний ранок привітав село сімома на решето постріляними трупами господарів. Решта селян, одначе, встигла поховатись до своїх криївок, і лише через припадок[88] або заскочення зловлено ще кількох ґаздів. Але не врятувались мешканці хуторів і присілків. Морозний ранок зціплював кров у жилах босих двадцяти чотирьох чоловіків, що їх під жахливими побоями провадила на мотузках кіннота до громадського дому. Кров'ю з розбитих облич значилися стежки з присілків і хуторів. А село гомоніло божевільним акордом зойку катованих старців, битих жінок і дітей та безсмертної московсько-польської лайки. У громадському домі вже від дев'ятої години ранку розгорілось пекло. Сукаті костурі рвали на шматки рештки одягу — відбивали тіло від костей. По черзі тягнув ворог кожного до лави на середині кімнати. Всі старались, з прикушеними устами, без крику, видержати перші 20 буків... Та постанови були слабшими від сили вдарів... Хоч ніхто не кричав і не плакав, та проте ніхто не здержав майже підсвідомого стогону-зойку. Аж прийшла черга на Юрка Дзвінника — станичного села П'яткова, господаря і батька дітей. З нього не видобув кат навіть зойку. Корчійно[89] здригалось бите тіло, з піднесеного костура за п'ятнадцятим ударом спадали вже грубі краплі крови, але він усе ще вперто мовчав...