Марш почався знову. «Лес іллюстр вояжер»[88] піщли далі, сміялися ми. Настрій у всіх був войовничий. Духом не падали, хоч дорога здавалася безконечною, іне було певності, що потяги дійсно звідти підуть. Няня бідна ледве-ледве ворушила ногами, але трималася добре, незважаючи на свої 76 років.
Кілька кілометрів перед Плауеном мій Батько спинив авто, в якому їхав якийсь старшина. У нього було одне вільне місце спереду. Всі інші місця були завалені речами. Мій Батько запитав його: «Чи можете Ви взяти стару паню до Плауен-Вест?» Той сказав, що може. Але няня в останню хвилину побоялася їхати сама, і тоді мій Батько сказав мені: «Швидче, швидче, сідай і чекай на нас у Плауен-Вест». Я хотіла відмовитися, але мій Батько розсердився, і я сіла.
Старшина кудись дуже поспішав. Не знав дороги. Не доїжджаючи до Плауена, він довідався, що їде не так, як йому було треба, і що йому треба назад до Сірау. Він мене висадив на великій дорозі й сказав: «Ідіть собі прямо-прямо й скоро дійдете». Коли я прохожих почала розпиг тувати, то довідалася, що він мене привіз не до того боку Плауена, де мав бути наш двірець. Мені прийшлося йти через все місто і через такі зруйновані місця, що тяжко було пішки й пробратися. Всі вулиці були перокопапі воронками. Воропка на воронці. В центрі міста ні одного цілого будинку. Самі руїни. В багатьох місцях ще горіло. Щось було неймовірне. В найгіршому місці почався алярм, і з'явилися американські літаки. Я подумала: «В такі часи не можна розлучатися. Щось може легко трапитися, і ніколи більше один другого не знайдеш». Я перейшла через все мертве місто й прийшла до Плауена-Вест якихось чверть години до наших. Няня ледве-ледве допленталася. Батько робив вигляд, що не втомився.
Довідалися, що з цього дворця потяги ідуть до Франценсбада, однієї станції до Егера. До самого Егера потяги не йшли. їхати, як нам раніш радили, через Гоф більше вже не можна було. Шляхи всі були зруйновані.
Чекали до вечора на дворці. Сиділи на своїх речах на пероні; літали над нами американські літаки, але цього разу не обстрілювали потяги. Лише здалека десь було чути іноді вибухи.
Було вже темно, як прийшов потяг. Спочатку ми четверо лавою пішли наступом в середину потяга, але людей було сгільки й потяг вже був так переповнений, що ми не змогли влізти. В останню хвилину Грищинський знайшов в кінці потяга вільні місця, і ми чвалом почали переносити туди речі. Нелегко було, але спільними зусиллями ми самі й речі в потяг таки попали. Сиділи в коридорі на своїх куфрах. Це було щастя, бо взагалі люди причеплювалися всюди, їхали на буферах, стояли на сходах. Вікна були виламані. Ніч була холодна. Віяв вітер. Але ми були задоволені. Ми перемогли багато труднощів, не піддалися. Ми їхали.
В суботу вранці-рано приїхали до Франценсбада. Було ще зовсім темно.
Розпочинати які небудь заходи для дальшого переїзду до Егера було б зарано. Всі установи були ще зачинені. Ми влаштувалися спати на пероні. На дворці було дуже брудно. Всюди сновигали люди. Нас постійно штовхали, нас лаяли, але нам все те було байдуже. Ми добре-таки відпочили кілька годин. Потім помилися й почистилися дуже примітивно.
Від Франценсбада до Егера яких-небудь 10 кілометрів. Залізниця була попсована. Треба знову було шукати можливості переїхати туди. Мій Батько проявив багато енергії. Він враз зорієнтувався в місті — де поліція, де Червоний Хрест, всякі урядові установи, де знаходяться всі візники, авта й т.ін…
Франценсбад дуже гарне місто, але всі люди були непривітні. Почувалося, що всі розгублені. Усе всім було байдуже. Деякі урядовці чекали й приготовлялися на вступ американців. Витко було, що дехто збирався тікати.
В Червоному Хресті обіцяли спочатку авто для старенької няні, але коли пішли туди вдруге — відмовили. Поліція могла б дати наказ візникам перевезти нас, але поліцаї вже більше нікого не слухали й не хотіли нічого робити, всі метушилися, нервувалися, немов всі сказилися.
Спочатку ходив мій Батько сам, а потім я ходила з ним. Мені страшенно хотілося випити чогось горячого, і я все поглядала на кав'ярні, але Батько, якому, певно, теж хотілося б випити кави, сказав: «Ні, спочатку мусимо зробити діло, а потім вже відпочивати».
Ми були знову в ріжних урядових установах, були у бурмистра, але той вже кудись зник. Його заступник був якийсь дурень. Всі заходи були невдалі. Рішив Батько робити інакше. Сказали нам, що треба стояти з речами на вулиці, й напевно якийсь грузовик врешті-решт підвезе, але нас попередили, що це може статися швидко, а, може, доведеться простояти й два дні.
Зустрілися потім з православігим священиком на вулиці й завдяки йому знайшовся молодий українець з товаришем, який збирався з порожнім візком до Егера, щоб забирати звідти якесь церковне майно. Він охоче взявся одвезти наші речі до Егера. Так і зробили.