Прихильне ставлення частини еліти і населення Галичини до австрійської (тобто «малоукраїнської») розв'язки української державної проблеми було причиною внутрішньоукраїнських конфліктів, які безсумнівно впливали на критичне, хоч і шанобливе ставлення Скоропадського до галицьких українців, до їхніх поглядів на українську державність та концепцій нації і уніатської церкви, оскільки, як уже згадувалось, гетьман підтримував «великоукраїнську» ідею неподільної України.
Німеччина, зі свого боку, була також негативно настроєна до австрійської орієнтації в українському житті. Це можна підтвердити, наприклад, застереженням німців щодо призначення Дмитра Дорошенка (1882–1951) міністром закордонних справ Гетьманату з огляду на його ймовірне австрофільство і галицькі зв'язків. З точки зору німецької політики, проавстрійськи настроєні українці з територій, що входили до складу Російської імперії, не могли вважатися цілком лояльними партнерами Німеччини.
Що стосується взаємин українських урядів Центральної Ради і Гетьманату з Центральними державами, то Скоропадський у своїх «Спогадах» оцінює їх врівноважено і реалістично. Так, згідно зі «Спогадами», після падіння Тимчасового Правительства в Росії він мав сумніви щодо заходів Центральної Ради укласти сепаратний мир з імперською Німеччиною і поставився несхвально до миру, укладеного між Центральними державами та Україною 9 лютого 1918 року у Брест-Литовську. Оскільки ж така угода стала дійсністю і німецькі та австрійські війська на запрошення Центральної Ради окупували Україну та, прогнавши більшовиків, надали їй військовий захист, гетьман вважав, що український уряд, дотримуючись зобов'язань Брест-Литовської угоди, мусив рекомпенсувати свій борг, постачаючи Німеччині і Австро-Угорщині сировину, продукти тощо. І хоч його оцінка дій і поведінки Центральної Ради була критичною, її можна вважати доречною і справедливою.
Скоропадський сподівався, що його професійніший і впорядкованіший уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з німецькими та австрійськими урядовими і військовими колами, захищаючи українське населення від зловживань, які звичайно супроводжують військову окупацію. Проте, як відомо з історії Гетьманату, його сподівання не здійснилися і, як колись Центральна Рада, уряд Скоропадського зіткнувся з негативною реакцією значної частини українського населення, зокрема селянства, на німецьку економічну політику в Україні. Проте, як видно зі «Спогадів», гетьман не приховував ані негативних аспектів взаємин з німецькими властями, ані труднощів, на які наразився у спробах знайти компроміс, що уможливив би Україні пережити німецько-австрійську окупацію[24].
Між федералізмом і незалежністюНайбільш контроверсійний вчинок Павла Скоропадського, який вплинув негативно на образ гетьмана і Гетьманату і, безсумнівно, спричинився до табуїзованого підходу до питань, пов'язаних з його особою і добою, — це проголошення грамотою від 14 листопада 1918 року федерації з Росією і потреби створення «всеросійської федерації». Що спонукало гетьмана декларувати федерацію з Росією і які були його справжні погляди на статус України, зокрема — на справу української незалежності під час Гетьманату, далі — на початку еміграції 1919 року, коли він писав «Спогади» і, врешті — протягом 25-літнього перебування та діяльності в еміграції (до 1945 року), — це питання, які хвилюють дослідників політичної спадщини гетьмана від часів падіння Гетьманату до сьогоднішнього дня.
«Спогади» Скоропадського засвідчують, що ще й у момент їхнього написання в Берліні гетьман не був перекопаним самостійником, хоча під час окупації України, за його Гетьманату, Німеччина відстоювала концепцію незалежності Української держави, якій, очевидно, призначалася роль сателіта Німецької імперії зі статусом обмеженого суверенітету. Він, наприклад, писав так: «Звичайно, самостійність, якої тоді доводилося суворо дотримуватися через німців, що твердо на цьому наполягали, для мене ніколи не була життєвою, але я думав — та як би воно так і було — німці змінили б свою політику в бік федерації України з Росією»[25]. у березні 1918 року, зважаючи на можливість обійняти владу в Україні, він зазначив: «Мене дещо турбувала думка, що німці стоять за самостійну Україну, що б там не було»[26]. (До речі, процитований абзац пропущено в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…»). Згодом Скоропадський хвилювався, що кайзер Вільгельм II у вересні 1918 року посилався на Україну як на «незалежну» державу[27], або що восени 1918 року німці наполягали на «націоналізації» і більш яскравій «українізації» його урядуй.