і понад кріслами смердючий дим...
А над вертепищем Маркс і Ласаль...
В очах у Маркса залягла печаль,
шляхетне серце тягота притисла:
— Ласалю! та невже в одвіті ми
за ці брудні й понівечені крісла,
за ці лихі й подерті килими!
Це була картина досить вірна: малювався партійний куток, обставлений реквізованими речами. Звичаї, що панували за того часу, були далекі від рівня високої моралі чи навіть звичайної пристойности; так, напр., відповідальний партіець Железовський уславився тим, що пограбував у когось годинника на битім шляху, писав доноси та фальшиві листи, на яких підробляв наші підписи.
В 1921 році були чудові великодні вечори. В обох церквах правилася служба, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже розквітлою весною, бо свята на той рік припали дуже пізно. Був чистий четвер. Ми слухали службу Божу, гуляли навколо церкви, і тут зародився у Миколи Костевича першими рядками його сонет з моттом «і абіє пітел возгласи»:
Свічки і теплий чад, з високих хор
лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор.
Для нас на дворищі багаття тліє,
для нас пересторогу півень піє,
і слуг гуде архиєрейський хор.
І темний ряд євангельських історій
звучить як низка темних алегорій
про наші підлі і скупі часи.
А за дверми, на цвинтарі, в притворі
свічки і дзвін, дитячі голоси
і в теплому1 повітрі вогкі зорі.
(1. У «Камені»: вогкому).
Це була, розуміється, критика на сучасне, яка часто приймала форму античної травестії, інколи досить прозорої. Сюди належить і сонет «Гой тріаконта» з моттом: «А кругом пустка, як гудина, як гич...».
Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів
була та сама навісна пора:
безмовний Пнікс, безлюдна аґора
і безголосся суду і піританів.
І тільки часом, мов якась мара,
ще озивався сміх Арістофанів.
Сократ, як перше, виявляв профанів,
і весело роїлась дітвора.
Так само і тепер. Усе заснуло,
все прилягло в чеканні Трасібула!
А ми? — де ж заступ наш на нашу гич,
і сапка на бур'ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократив бич?
Чи невтишимий сміх Арістофанів?
Цього вірша, розуміється, не можна було друкувати за тодішніх умовин. Але цікаво, що коли я в 1944 р. хотів його подати до празького часопису «Пробоем», цензор відмовився пропустити його, гадаючи, що в ньому побачать натяк на націонал-соціялістичну диктатуру, дарма, що позначений він був 1921 роком. Отож, по 23-х роках вірш набув нової актуальности.
В київських обставинах і зовсім невинного вірша могли перетлумачити, вклавши у нього зміст, який авторові і не снився. Тож пригадую, як у Баришівці один селянин нам казав, що зима 1921 року певне «дев'ята», а тому сніг глибокий. Це так само, як кажуть, що дев'ятий вал у морі найсильніший. Зеров написав тоді вірша, взявши за мотто слова селянина: «Цей год хіба дев'ята зима лежатиме»:
О, як мене втомили рядки Готичних літер,
як хочеться дихнути свобідними грудьми!
Вгорі погоже сонце, десь за торами вітер,
скрізь нерозтанний килим дев'ятої зими...
А ввечорі — я знаю — знов буде явне небо,
зелено-жовтий захід і місяць-білоріг.
Твоя сріблиста шата, гіперборейська Гебо,
блисне на перехресті заметених доріг.
На своє нещастя, Зеров опублікував цього вірша лише в 1926 році, цебто на дев'ятий рік пролетарської революції, чим дав привід Панасу Любченкові написати інвективну статтю, в якій він, ніби розшифровуючи вірша, закидав Зерову контрреволюцію, тлумачив символічно слова «скрізь нерозтанний килим дев'ятої зими» та бажання «дихнути свобідними грудьми». В готичних літерах критик бачив натяк на революційні плякати.
Справа стояла значно простіше: ми з Зеровим спільно перекладали роман Келлермана «Естер і Лі», на якому Зеров практикувався у німецькій мові. Вправи з «готичними літерами» його справді втомлювали, і ми після них ішли на прогульку, щоб вдихати «свобідними грудьми» морозяне повітря «дев'ятої зими».