На допити водили вночі. Годували зупою з волових очей, та незабаром появилися в Полтаві родичі ув'язнених і стали посилати смачні борщі. Примістилися ми у великій камері, колишній церкві в'язничній, і було нас там людей з 60. Швидко зорганізувався хор, бо голоси були добрі. Найчастіше співалося «Не пора», а тоді «Ще не вмерла» і «Заповіт». Більшість тих, що з нами сиділи, була розстріляна. Проти нас матеріялу ніякого слідчий не мав. За невинно ув'язнених дуже клопотався письменник Короленко, що жив у Полтаві. Може, його заступництво й прискорило справу нашого звільнення. Дивно те було чуття, коли ми після місячного ув'язнення опинилися на волі, коли розчинилася настіж широка в'язнична брама і ми зеленими вулицями Полтави пішли до того дому, де вже на нас чекали свої… Цей настрій знайшов собі вираз у строфах «Проклятих років»:
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грана небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п'янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.
Стрункіші стали постаті дівчат,
і по новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Нас очікували по сусідству з домом Короленка. Він сам сидів на веранді, читаючи газету. Біла широка борода спадала на груди. Нас попередили, що не слід його тривожити... Як же м'яко нам спалося першої ночі після ночівель на твердій підлозі камери! Другого дня посідали ми у вантажні вагони й поїхали додому. Ще цілий рік перебув я у Баришівці. За той рік її наполовину «розкуркулили». Старий добробут зник. Помалу почало відроджуватися велике місто, і я повернувся до Києва. Заступив моє місце в Баришівці Віктор Петров. Через рік повернулася і решта киян.
Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбулася літературна вечірка, в якій взяли участь — він, Филипович і Рильський. Немов випадково кинуто було про тих поетів слово «неоклясики». Вони його не зреклися, і назва та пристала до них. Найбільший на тій вечірці успіх припав Зерову.
Халепа з «дев'ятою зимою» не була єдиною. Перед групою, що об'єдналася назвою «неоклясики» і до якої пристали ще Драй-Хмара і я, стояло велике завдання: очистити авгієві стайні української літератури. А були вони засмічені так, що тільки гірськими потоками можна було все те сміття виполоскати. Що поети не здолали довершити своє завдання, бо були придушені, а почасти розчавлені лявиною бруду і навалою реакції черні, про те свідчить «пролетарська» література пізніших років. Наведу деякі витяги з випадкового числа журналу «Життя і Революція», що лежить передо мною. Це число 10 від року 1932. Уміщено там вірша Карського, присвяченого «славному ударникові слова» Максимові Горькому, в якому подибуємо такі рядки:
Індустрійний велетень епохи
риштуванням небо перетнув.
Кришить детонатор доломіти.
Репером позначено хребти.
В тому ж самому числі є стаття Сайка про поезію Первомайського, з якої подаю такий уривок: «В поезії "Факт перший і другий" Первомайський приводить ілюстрації героїчної боротьби комсомольських бриґад на фронті соціалістичного будівництва. Факт перший. Засобами соцзмагання і ударництва пролетарі заводу Дзержинського, розкачані комсомольською бригадою, врятували для країни 4 тисячі тонн чавуну. У факті другому поет показує, як комсомольці депо-Полтава, замість попередніх 96 годин, стали відремонтовувати паротяги за 28, 23, 19, а потім і за 15 годин».
Недаремно ж серед отих хвалених віршів є такі:
Республіка ночі не спить, на пайок себе посадила,
виростає, як дуб — випускає потужне гілля,
і заводи республіки не тільки пихкають димом,
а виконують і перевиконують плян.
Або такі:
Самсон сопе,
сон сам сипе соп.
або ще такі:
Бомби нам би
лобом би і амба
а бабам би бублики.
Розгортаю друге число журналу, а саме подвійне VIII/IX за 1932 рік, і погляд мій падає на рядки «поеми» Андрія Михайлюка: