Безмежне поле,
довге як екватор,
подзвонюючи риє культиватор...
а коли день
ніч чорна
переверне,
лиш трактор
тут гурчатиме
в ночі.
Для трактора
невтомність
характерна...
отаке на протязі 2-ох сторінок з лишком по два стовпці на кожній! Читаючи ці неримовані (чи навіть римовані) і неритмовані рядки, здаєш собі справу з того, яку величезну роботу пророблено за останні роки над мозками юнацтва, щоб остаточно вивітрити з них уявлення про те, чим є душа і мистецтво; щоб обернути складний психічний апарат на невибагливу грамофонну платівку, що викрикує шабльонові сполучення слів, позбавлені будь-якого змісту, і які мають лише бути супроводом какофонії розперезаного хаосу.
Порівняймо рецепт дадаїста Трістана Цари, як писати вірші: взяти газету, дрібно покраяти, перемішати шматочки в капелюсі, витягувати і по черзі занотовувати слова. Я певен, що вірші, писані за таким рецептом, були б у сто раз талановитіші від щойно цитованих, бо вірю в мудру логіку сліпого випадку, проти якої логіка вихарашаного інтелекту — ніщо.
Проти засмічення української літератури виступили поети-неоклясики, і виступ той полягав тільки у факті демонстрації власної творчости, як оригінальної, так перекладної. 15 березня 1925 року вони читали свою продукцію на вечірці, влаштованій ВУАН.
Реакція з боку найманців, кар'єристів і тих, що бачили своє становище письменників загроженим несподіваною «конкуренцією», була страшна. Насамперед виступив на вечірці літератор Лісовий, а по ньому якийсь мордатий тип, що з'явився під самий кінець і, не чувши читаного, почав доводити, що такі вірші почуєш тільки в празьких каварнях, де збирається реакційна еміграція. Филипович негайно ж дав гостру відсіч на його слова.
Через день, 17 березня, появилася під заголовком «П'ятеро з Парнасу» у «Більшовику» стаття Лісового, зміст якої далі коротко переказую: Вступне слово Филиповича зі скаргами на кризу в поезії. Поетів — хоч греблю гати, а поезії — як кіт наплакав. Та й ота є — нудна, одноманітна зі своїми молотками та тракторами. Все лихо від того, що сучасні поети не хотять учитися у... тих п'яти висококваліфікованих поетів з милости божої (звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті).
У сучасних 150 графоманів — негармонійний стук молотків, гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та торохтіння трактора — хіба це поезія?!..
Зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти тільки під лагідні звуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гексаметри Зерова. Це й є поезія, що найбільш відповідає сучасності. Три перелічених поети плюс Драй-Хмара та ще Бургардт, хоч вони не утворюють ніякої організації, всі разом і кожний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобойцям-графоманам правильні шляхи.
... «Тремтіння зорь», «човни», «кохання», а взагалі інтелігентське тремтіння й абстракція «вічно-людська». Це зміст. Форма клясична...
Про «сучасність» п'яти поетів та їхні симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх латинських поетів, Люкреція Кара, Овідія, французьких — Леконт де Ліля, Бодлера, Артюра Рембо, з польських Міцкєвіча...
Далі ще говорилося в цій рецензії, ніби сам Зеров наприкінці відступив від своїх позицій та знизив свій тон та ніби Могилянський відрікався від своїх товаришів-неоклясиків. Це доводилося або тим способом, що перекручувалося слова їхні при цитуванні, або подавалися уривки речень, не доведені до кінця. Зрозуміло, що таке трактування теми викликало обурення тих, що були зачеплені рецензентом. На статтю його зареаґували по черзі Зеров, Могилянський і Филипович. У своїй відповіді Зеров казав: «1. Моя кінцева промова не була жадним відступом з позиції чи то "зниженням тону"; ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не вигорожував; 2. слів про чисту поезію і чисту науку в тому розумінні, як їх подає референт "Більшовика", я не говорив... Лісовий, очевидно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спромігся — ні належним способом вслухатися їв зачитаний матеріял, ні схопити основну нитку дискусії».
Могилянський у своєму спростованні приписуваних йому думок зазначав: «А коли все те, що я говорив далі, не вважати за похвалу, то я вже й не знаю, що тоді похвалою називається. Може й "по старості" відчуваю в Люкреція та таких антибуржуазних поетів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучасности, ніж у багатьох тих, що намагаються "ловити момент", але не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє почуває без зв'язку з вчорашнім».