За оцінками, військо ворога становило на той час близько 70 000 вояків, із яких, однак, близько 30 000 належали до місцевих червоних гвардій і здебільшого були доволі непридатними для фронтової служби. Військове керівництво червоних чекало, що після перемоги в Тампере білі пробиватимуться на південь Фінляндії, щоб мати зв’язок із німцями, і тому вирішило вивести військо з південно-західної частини країни. Для затримки білої народної армії було скеровано військо в 15 000 багнетів на пробитий фронт між Ботнічною затокою і Пяйянне. На Савоянському фронті червоних було 6000, на Карельському — 15 000–20 000 включно з залогою виборзьких фортець. Тобто нам протистояло загалом 35 000–40 000 вояків і розрізнені загони, поспіхом зібрані для протистояння німцям. Супротивник, як і раніше, мав добру зброю і чимало артилерії та боєприпасів. Головнокомандувачем тепер став диктатор Куллерво Маннер, який перебував у Гельсінкі, а полковник Свєчников усе ще був найважливішим для червоного командування військовим спеціалістом.
Ще до початку тамперської операції я, як було вже зазначено, вирішив розпочати наступ у Карелії відразу по здобутті Тампере. Місто ще не впало, а перші військові ешелони вже котили до Карелії. Альтернативою було б просування на південь, щоб досягти контакту з німцями. Така порівняно легка операція не потребувала б перегрупування і не призвела б до великого гаяння часу, але тоді ворог дістав би змогу вислизнути з наших рук на схід і врешті відступити за лінію кордону на російський бік[39]. До того ж такий відступ напевно спричинив би руйнації, а на кордоні породив би дражливу ситуацію, тож ми навіть серйозно не планували просування на південь.
Треба було скористатися свободою дій, яку давала тамперська перемога, і перекинути до Карелії якомога потужніші сили. Це, звичайно, означало повне перегрупування білої армії. Більшість війська, яке брало участь у здобутті Тампере, було залишено на заході і об’єднано в Західну армію під командуванням генерал-майора Вецера. Решта сил підпорядковувалася генерал-майору Левстрему, якого призначили командувачем Східної армії. Розділяло формації озеро Пяйянне.
Призначення генерал-майора Левстрема спричинило непорозуміння між мною і сенатом. Сенат уперше втрутився в питання армійських штатів. На свій подив я дістав листа від сенатора Свінгувуда, який повідомляв, що хоча в принципі сенат із повною довірою поклав на мене всі військові рішення, він вважає своїм обов’язком звернути мою увагу на серйозні вияви невдоволення, адресовані урядові; вони стосуються переважно того, що при розподілі командних посад, звань і нагородженні відзнаками верховне командування, мовляв, віддає перевагу колишнім офіцерам російської армії.
Кілька днів по тому до Ставки прибув на моє запрошення голова сенату разом із сенаторами Ренваллем і Фреєм. Я розповів їм, що перед призначенням генерал-майора Левстрема командувачем Східної армії ретельно обміркував, чи має котрийсь зі старих єгерських офіцерів достатньо досвіду, щоб керувати запланованою бойовою операцією, а ще поцікавився думкою майора Сигво щодо того, чи впорається він із цим завданням. Відповідь була негативною — очевидно, майор сумнівався, чи достатньо в нього компетенції, щоб керувати такою масштабною операцією. Хоч єгері й мали вишкіл, їм справді бракувало і потрібного вміння готувати самостійні широкомасштабні операції та керувати ними, і досвіду штабної роботи. У мене не було під рукою нікого іншого, хто б мав, як Левстрем, набуті в світовій війні навички командувати великими бойовими одиницями. Тобто моє рішення аж ніяк не означало, що я віддаю перевагу колишнім офіцерам російської армії: єгерів я теж не ігнорував і дав їм чимало високих командних посад.
Східна армія вийшла кількісно потужнішою від Західної, але вони відрізнялися одна від одної ще і в тому, що підрозділи останньої були шуцкорівськими загонами, зібраними в перші тижні війни, натомість перша складалася переважно з військовозобов’язаних. Організація частин, набраних із військовозобов’язаних, від самого початку була єдиною, і вони пройшли, зважаючи на умови визвольної війни, доволі тривалий, 6–7-тижневий вишкіл. Виняток становили три шуцкорівські полки Карельської групи, які брали участь у боях від самого початку війни.
Перед тим як перейти в наступ, треба було докінчити організацію єгерського війська й дати перепочити підрозділам, перекинутим із заходу. Важливим і складним завданням стали поповнення і реорганізація артилерії за допомогою техніки, захопленої у Тампере й Рауту. Якийсь час пішов урешті й на транспортування війська та матеріалів кепськими східнофінськими залізницями. Лиш за два тижні після здобуття Тампере Східна армія була готова завдати удару. 10 квітня Ставка переїхала до Міккелі.
39
Як стало відомо згодом, полковник Свєчников і справді розробив широкомасштабний план контрнаступу, що його військове керівництво червоних, власне, й намагалося втілити в життя. Відповідно до нього, військо треба було перше зосередити на межі Тойяла — Рійгімякі — Гельсінкі, а потім, якщо не вистоїть, на річці Кюмійокі. Свєчников сподівався, що зможе за цією межею реорганізувати армію за допомогою росіян, а далі перейти в наступ.