Однак іще один клаптик Фінляндії залишався не визволеним: окупований росіянами форт Іно на південному узбережжі Карельського перешийка. Наполегливими перемовинами й погрозами взяти форт штурмом ми спонукали залогу здати Іно; втім, батареї вони підірвали перед від’їздом. 15 травня форт був у наших руках.
Так кампанію, почату роззброєнням російських залог у Пог’янмаа, було доведено до кінця.
Для святкування перемоги підрозділи з усього війська, яке брало участь у визволенні країни, пройшли 16 травня маршем до столиці. У своєму наказі я привітав їх такими словами:
Вас була лише жменя погано озброєних чоловіків, які, не боячись численного ворога, почали визвольну боротьбу в Пог’янмаа і Карелії. А далі фінляндська армія, немов лавина, більшала під час своєї звитяжної ходи на південь.
Армія досягла своєї мети. Наша країна — вільна. Від лапландських сопок, від найдальших аландських острівців і до Сіестарйокі майорить прапор із левом. Фінляндський народ скинув сторічні кайдани і готовий посісти місце, яке йому належить.
Від щирого серця я дякую вам усім, хто в ці місяці взяв участь у невтомній праці. Кожен ніс свою ношу, і всі ми радіємо з досягнутого успіху. Я дякую вам за витривалість і довіру до мене тоді, коли наша справа здавалася зовсім безнадійною. Дякую вам за відвагу на бойовищі, за безсонні ночі, за важкі марші й за надлюдські зусилля. Дякую своїм найближчим товаришам, армійським генералам та офіцерам, унтер-офіцерам, рядовикам, медикам, медсестрам і санітаркам, капеланам і жінкам, які прямували слідом за армією і опікувалися її провіантом, а також усім, хто допомагали визволенню. Я дякую відважним чоловікам Швеції та інших північноєвропейських країн, які почули голос серця і честі, поквапилися нам на допомогу в момент найважчої боротьби, рясно пролили кров за нашу справедливу справу й оживили в нас спогади минулих сторіч. Але щонайперше мої думки, а також почуття вдячності й захоплення спрямовані до тих, хто після важких зусиль і виконаних обов’язків лежить тепер у землі.
І ось ми вперше за більш як сто років чуємо канонаду фінляндських гармат зі Свеаборзької фортеці. Це салют загиблим героям, але й вість про те, що постає нова доба. Новий час із новими обов’язками. І все ж таки тепер, як і раніше, великі питання розв’язуються залізом і кров’ю. Для захисту нашої свободи армія мусить стояти напоготові. Фортеці, гармати й чужоземна допомога мало чим зарадять, якщо кожен у лавах не знатиме, що саме він стоїть на сторожі своєї країни. Нехай пам’ятають фінляндські сини, що без одностайності не буде дужої армії, і що лише сильний народ може впевнено йти назустріч своєму майбутньому.
Солдати! Високо несіть свій незаплямований прапор, наш гарний білий прапор, який усіх нас поєднав і довів до перемоги!
Один з істориків[43] визвольної війни пише про той день:
Видовище війська, що вступало до міста, надавало тій променистій весняній днині поважного відбитку величного патріотичного свята. Крізь радісне людське море військові частини крокували прикрашеними прапорами вулицями від району Тееле, місця свого збирання, до Сенатського майдану. Шереги серйозних солдатів у сірячинах проходили повз глядачів довгою вервечкою, яка без жодної зовнішньої пишноти творила картину озброєного народу. Перед шерегами йшли ті, чиї імена лунали на всю країну у звитяжних звістках.
Поки військо крокувало до Сенатського майдану, я подався до будинку уряду в супроводі найближчих помічників. Щоправда, мене просили прийти самому, але я хотів на цьому заході бачити навколо себе тих, хто допомагав мені на всіх стадіях війни. У сесійній залі я привітав сенат, звітуючись про виконане завдання і зазначаючи майбутні обов’язки:
Шановні панове члени уряду! На чолі молодої звитяжної фінляндської армії я стою тут сьогодні і від її імені вітаю уряд, якому довелося спізнати мінливість долі, саме тут, у тому самому давньому палаці, де рівно чотири місяці тому фінляндські офіцери дістали припис узяти на себе командування армією, якої не існувало і яку доводилося створювати на зібрані громадянами кошти і забезпечувати зброєю, яку ще треба було купити чи забрати в ворога.
Ми теж відтоді переживаємо дивовижну перехідну добу між старим і новим, між добром та злом, але після того, як ми вистояли в боях і витримали тягар, нам судилося побачити, як тіні відступають перед світлом, судилося розбити дужого ворога, а також створити для уряду й народу владу й силу, потрібну для відбудови майбутнього Вітчизни.