Спершу я був проти. Я знав, що теперішній уряд, який, за винятком двох нових членів, мав ідентичний склад із так званим «самостійницьким сенатом», у більшості важливих для нашої країни питань узяв позицію, відмінну від моєї, і мені якось не хотілося співпрацювати з таким урядом, який досі демонстрував так мало розуміння інтересів і цінності країни. Але що більше я замислювався, то виразніше розумів, що річ не в тому, хто засідає в уряді, — далебі, тепер головне зберегти Фінляндію як самостійну державу. Як патріот я мусив усіма силами сприяти розбудові держави на надійних підвалинах.
Сталося те, що я передбачав і від чого застерігав. Постала загроза втратити здобутки визвольної війни, якщо не вдасться якомога швидше зміцнити стосунки з західними державами. Могло статися так, що фінляндську справу розглядали б аж на всесвітній мирній конференції, а там були б усі підстави побоюватися інтриг з боку білих росіян і нових спроб шведів відібрати в нас Аландські острови. Саме тими днями делегація аландських сепаратистів прибула до Стокгольма й контактувала зі шведським урядом. Усталення зовнішньополітичного становища було до того ж найпершою передумовою поновлення торговельних зв’язків. А без зовнішньої торгівлі нас незабаром чекали б голод і важка економічна криза, які могли поставити під загрозу лад, який ми запровадили з такими великими жертвами. Це було тим більше важливо, бо наша зовнішня торгівля, доти зорієнтована на Росію, потребувала нових ринків, а по закінченні світової війни за них могло розгорнутися суперництво великих держав.
Коли переді мною постали ці факти й проблеми, я вирішив поїхати до Фінляндії, щоб детальніше все обговорити з урядом. У середині жовтня я прибув до Гельсінкі і відвідав посідача верховної влади Свінгувуда й міністра закордонних справ Стенруута, які повторили пропозицію, висловлену міністром Енкелем, і змалювали мені загальну ситуацію.
З’ясувалося, що стосунки з Францією дедалі гіршають. За кілька днів до того французький консул передав гостру ноту, в якій ішлося про те, що наша молода республіка, що цілковито перебуває під німецьким впливом, не може сподіватися на підтримку з боку Франції. Проголосивши монархію і обравши королем німецького принца, Фінляндія стала на бік Центральних держав. Нас застерегли, що визнання Францією нашої незалежності не залишатиметься чинним незалежно від способу врядування — надто коли трон посяде німецький принц.
Лише тепер я дізнався, що Англія була готова визнати незалежність Фінляндії, поки не стало відомо, що уряд попросив німецької інтервенції. Годі було сподіватися на поліпшення фінляндсько-британських стосунків після того, як наш уряд повідомив, що не може виконати певні умови, висунуті Англією для такого визнання. Одна з них забороняла атаки на Мурманську залізницю. Ситуацію ще погіршило те, що в травні 1918 року уряд, не порадившись зі мною, сформував і відрядив експедицію, яка мала пильнувати законні інтереси Фінляндії в Петсамо[45]. Її вибив звідти британський загін, висаджений туди, щоб завадити німцям створити базу підводних човнів і цим перетяти комунікації Антанти з Росією.
Я повідомив сенатору Свінгувуду, що, серйозно все обміркувавши, вважаю неможливим відмовитися від цього завдання, адже воно мені здається дуже важливим. «Ви звертаєтеся до мене, адже я єдиний, хто відмежувався від однобічної пронімецької орієнтації, до якої ви вдалися, хоча сенат твердо пообіцяв не просити іноземної інтервенції — ні в німецької, ні у шведської допоміжної експедиції. Мені вдалося долучити до нашої війни іноземців так, що Фінляндія зберегла суверенітет і вирішальні операції здійснювали ми самі. Я демонстративно залишив пост головнокомандувача, коли зрозумів, що сенат за моєю спиною домовився про організацію нашої оборони в тісній співпраці з очільником німецької експедиції, генерал-майором фон дер Ґольцом. Я подав у відставку, сподіваючись, що моя неприхована опозиція до чинної політики відверне небезпеку, яку становить для нашої незалежності така співпраця. Ви тепер хочете кинути цього козиря, і я погоджуюся взяти на себе виконання запропонованого завдання, але не як офіційний репрезентант уряду, а як приватна особа», — сказав я.
Природно, що я не міг представляти уряд, на який західні країни поглядали неприхильним оком, — у такому разі я був би від самого початку persona ingrata. Але я пообіцяв спробувати з’ясувати, як уряди в Лондоні й Парижі ставляться до наших виборів короля, при цьому не підважуючи свого авторитету. Отримавши добуту мною інформацію, уряд нехай діє на власний розсуд. Врешті-решт, мабуть, цілком можливо, що питання монархії стане останнім козирем уряду.
45
1864 року Фінляндії було обіцяно компенсацію в Петсамо за прикордонну територію, віддану Росії на Карельському перешийку, однак цієї обіцянки не було виконано.