Під час боксерського повстання в місті чинилися жахливі трагедії. Обіцяючи захист, тодішній губернатор заманив у пастку 35 протестантських місіонерів (чоловіків та жінок), а також двох католицьких єпископів і 10 черниць та ченців. Їх замордували в губернаторському залі суду. Жертви були недаремними, адже на руїнах знищених осель мучеників виросли церкви, школи й лікарні, і їх грандіозна діяльність на благо китайців повним ходом викорінювала ксенофобію, що трималася на забобонах і незнанні. Щоб спокутувати свою причетність до різанини, уряд пожертвував кошти на будівництво університету, який очолювали європейці. Цей виш випускав щороку 250 китайців.
У реформаторстві та його результатах убога Шаньсі, як я помітив, значно відстає від сусідньої провінції Хенань.
У тайхуанському виші я зустрів Нюстрема, викладача шведського походження, чию приязнь і гостинність згадую з вдячністю. Д-р Нюстрем був добре обізнаний із життям у Китаї й неоціненно мені допоміг.
На аукціоні я продав коней і спорядження, які, як я вважав, більше мені не знадобляться, і відіслав більшу частину багажу під наглядом Луканіна до Пекіна. У моєму власному пакунку були найпотрібніший одяг, ковдри, умивальне приладдя, два анероїди, кілька книжок і трохи консервів.
20 червня я знову вирушив верхи в дорогу. Найближчою метою було розташоване кілометрів за двісті на північний схід місто Утайшань, монгольська святиня, куди переїхав із Монголії вигнанець далай-лама, коли йому довелося розпочати перемовини з китайським урядом. Річ у тім, що 1907 року Росія та Англія визнали китайське панування в Тибеті й задекларували, що він не входить до їх сфер впливу.
Через п’ять днів переді мною завиднівся монастир. За будинками, розташованими навколо, здіймався зелений пагорб, на вершині якого проглядала крізь листя група храмових будівель та широкі кам’яні сходи. Черепичні дахи заграли золотистими й бірюзовими барвами, коли з-за хмар раптом виринуло сонце — грандіозне видиво, якого я не забуду. Невдовзі я й сам уже був у монастирському місті.
Завітавши до одного з найближчих людей далай-лами, щоб попросити аудієнції в Його Святості, я спостеріг, що китайські посадовці пильно стежать за тим, що він робить. Біля підніжжя довгих кам’яних сходів, які вели на зовнішнє подвір’я храму, стояли двоє китайських чатових, а коло входу — один тибетський. За входом до монастиря, як я дізнався, наглядав кордон солдатів, якого я не помітив, якщо він узагалі був. Судячи з того, що влада послала стежити за мною в монастирі свого представника, який розмовляв поганою англійською, мій візит викликав підозри.
Храмовий стиль в Утайшані відрізняється від лабранського. Він цілковито китайський. Виняток становлять лише кілька веж-субурганів[14]. А ще тут годі зустріти великі храмові зали, прикрашені бронзовими колосами на два-три поверхи, як у Лабрані.
Мене й десятьох бурятів примістили в храмі, де ввечері того дня, коли я приїхав, була служба. Богослужіння правив один-єдиний лама в жовтому вбранні, молитовно схрестивши руки на грудях. Близько десятка музикантів стояло рядами. Грали вони на коротких кларнетах, металевих тарілках і ще якихось химерних інструментах — пофарбованих у червоний і золотистий великих порожнистих дерев’яних кулях зі схожою на чудернацький рот заглибиною й низках різних завдовжки тоненьких трубочок із отвором збоку і мундштуком, як у сурмі. Монотонна, але, на диво, не неприємна музика на віддалі могла здатися співом жіночого чи хлоп’ячого хору. Храм був сповнений монголів, тангутів і бурятів. Мішанина зморщених дідівських облич, лисих монголок, що хилилися від ваги срібних пряжок і коралів, тангутів із оголеним плечем, кощавих рук, які здіймалися в молитві, зсутулених віком і працею плечей, хитких кроків і глибоких уклякань, а над усім цим — пронизливі звуки кларнета. Коли музика змовкла, було чутно, як лама бурмоче молитву, а коли він підніс руку, те саме зробили й молільники. Після цього вони впали навколішки й торкнулися підлоги чолом, а далі знову залунала музика. На підлозі лежала для зм’якшення широка дерев’яна плита, яка від частого вклякання витерлася до блиску.
14
Вежа-субурган — конічний мурований пам’ятник із реліквіями, часом споруджений на спомин про якусь церковну подію.