Прощаючись, Його Величність поцікавився моїми планами. «Сподіваюся, що незабаром матиму змогу командувати полком, Ваша Величносте, — поки мандрував, відійшов на задній план», — такою була моя відповідь. Імператор зазначив, що мені нема чого журитися про це. Покомандувати полком я ще встигну, зате мало кому судилося виконувати таке цікаве завдання, як мені. Згодом я збагнув, що Його Величність мав рацію.
Крім того, що я доповів про результати експедиції в звіті до Генерального штабу, я опублікував частину своїх антропологічних і мовознавчих спостережень у альманаху Фіно-угорського товариства[15], а професор Ґ. Й. Рамстедт зробив у цьому ж виданні огляд знайденого мною старовинного монгольського рукопису з квадратним письмом[16]. Свій щоденник я не мав нагоди підготувати до друку. Тривалий час ніяк не було використано й наукові матеріали, частина яких зберігається в Фінляндському національному музеї, а частина — у мене вдома. Лише восени 1936 року питання про публікацію мого щоденника і наукових результатів експедиції було поставлено на розгляд з ініціативи Фіно-угорського товариства. У день свого 70-річчя я подарував товариству свої нотатки.
Щоденник я здебільшого писав у темних киргизьких юртах, у глинянках сартів, а часто в іще незручніших місцях. Неодноразово бувало, що перед тим, як сісти писати, я проїздив верхи 10–12 годин важкими гірськими стежками і шляхами в пустелі. І мова, і стиль його були аж ніяк не викінченими й потребували перевірки. Однак із цього нічого не вийшло. Моя діяльність на посту голови Ради оборони в критичні часи, а також війна, що вибухнула восени 1939 року, завадили взятися до цієї справи. Отож Фіно-угорському товариству довелося опублікувати 1940 року нотатки й добірку фотографій без змін. Передмову було написано в лютому того самого року в Ставці фінляндської армії. У другій частині семеро науковців аналізують зібрані матеріали — археологічні знахідки, туркестанські рукописи, антропологічні вимірювання, речі, які ілюструють етнографію сартів, рукописи санскритом, давньотурецькою, монгольською та уйгурською мовами і метеорологічні спостереження. Твір закінчується моїми подорожніми мапами, які охоплюють загалом 3087-кілометровий шлях.
Мої спостереження — лише епізоди топографії певних територій, самобутності і звичаїв різних племен, процесу зміни китайського державного життя й суспільства, а також величезних труднощів, які поставали перед тими, хто хотів переродити Китай, — і вони зовсім не претендують на вичерпну картину життя на початку XX століття.
Китаєві були б знадобилися тверда влада, ефективні збройні сили, сучасні адміністративні й технічні кадри, а також нові шосейні й залізничні сполучення, але насамперед мир.
Цього всього йому не судилося мати. Незадоволена повільністю реформаторства новоутворена радикальна партія «Гоміньдан» перейшла 1911 року до неприхованої боротьби з династією. Південний Китай повстав і проголосив республіку. Здобувши владу, Юань Шикай, щоправда, на якийсь час повернув країні цілісність, однак 1912 року спровокував падіння династії і 23-річну громадянську війну. Усе це, як зазвичай буває, пішло на користь лише іноземним державам. Тибет став вільним, а Зовнішня Монголія перетворилася на російський протекторат, що його згодом і Радянський Союз не випускав із рук. У провінціях Хубей, Фуцзянь і Кіансі було впроваджено живучий комуністичний устрій, режисований Москвою. 1931 року, перед тим як партія «Гоміньдан» під проводом Чана Кайші встигла розгромити внутрішній опір, Японія почала експансію до Маньчжурії. Так розпочалася перша фаза завзятої боротьби, яка тривала і в межах Другої світової війни. Коли інші народи дістали мир, Китай втягнувся в нову громадянську війну, яка дійшла до свого завершення аж у часи, коли я пишу ці рядки, і під прапором комунізму призвела до диктатури.
Чотири десятиліття в Піднебесній не було миру. Отож перед нею стоїть завдання позбутися приблизно таких самих величезних хиб і здолати такі самі, якщо не більші, труднощі, як і ті, що на них звернув увагу один спостерігач-іноземець на початку нашого століття. Утім, говорячи про ці проблеми, треба наголосити, що сам китаєць бачить їх з геть інакшого ракурсу, який важко сприйняти іноземцю. Мабуть, не помилявся той англієць, який, пропрацювавши 30 років на державній китайській службі, сказав: «Хто пробув у Китаї три тижні, готовий видати книжку, хто пробув три місяці — брошуру, а той, хто прожив там тридцять років, розуміє свою необізнаність і мовчить».
15
A visit to the Sarö and Shera Yögurs. Suom.-ugr. Seuran aikakausikirja 27:2, Helsinki 1911.