Кількісно партія більшовиків була дрібною і мала незначну підтримку в країні. Власне, вкоренилася вона лише в Петербурзі й Москві, тому існували великі шанси придушити цей фактично суто анархічний рух. Нові російські можновладці не могли приховати, як здивувала їх легкість, з якою їм вдалося здійснити переворот і як невпевнено вони почувалися, здобувши владу. Найліпшим доказом цього стало те, що вони не зважилися протидіяти оголошеним урядом Керенського виборам до Установчих зборів. На тих виборах, які відбулися наприкінці листопада 1917 року, з 36 мільйонів голосів лише 9 мільйонів було віддано за списки більшовицької партії. Допоки збори врешті з’їхалися на своє засідання в січні 1918 року, Ленін уже встиг зміцнити свою владу — перша їхня сесія виявилася й останньою. Установчі збори було розпущено декретом більшовицького уряду. Російський народ не зміг витримати зненацька здобутої свободи і погруз у рабстві, з якого постала загроза для всього світу.
5. Визвольна війна
Ситуація в Фінляндії наприкінці 1917 — на початку 1918 року. — Підготовка визвольної боротьби і призначення мене верховним головнокомандувачем. — Ми вирішуємо діяти. — Народне повстання і «червоний» переворот. — Утворення фронту і оборонні бої. — Уусікаупунський шуцкор і конфлікт на Аландських островах. — Військове керівництво і організація армії. — Непорозуміння з єгерями. — Оборонні бої. — Німецька експедиція. — Перехід у наступ. — Здобуття Тампере. — Завершення визволення. — 16 травня 1918 року. — Непорозуміння з сенатом. — Я залишаю пост головнокомандувача.
Ще під час тижневого перебування у Гельсінкі в грудні 1917 року я усвідомив усю загрозливість ситуації. Повернувшись перед Новим роком із Петербурга, я швидко збагнув, що питання вже не в тому, затягне Фінляндію в революційний вир чи ні, — а лише в тому, коли це станеться.
Причиною була насамперед близькість революційного осередку, Петербурга, а також те, що в країні перебувало чимало російських гарнізонів, заражених бунтівним духом. Після того як партія більшовиків домоглася влади в Росії, на нашій землі теж почали ширитися революційні ідеї. Керівництво соціал-демократичної партії крок за кроком здавало позиції під тиском радикальних елементів. Рада профспілок видала 20 жовтня прокламацію із закликом до організованих робітників негайно створювати гвардії порядку, як було сказано, «для самооборони і на випадок усіляких інцидентів». Невдовзі по тому партійний комітет, соціал-демократична парламентська фракція і керівництво профспілок створили спільну Центральну робітничу раду, яка мала стати «найвищим виконавчим революційним органом». 13 листопада ця рада оголосила загальний страйк, під час якого гвардії порядку — їх у ту пору називали вже повсюдно червоними гвардіями — коїли вбивства і грабунки. Попри те що за тиждень страйк припинився, колотнеча не вгавала.
У новообраному парламенті буржуазні партії становили більшість — вони мали 112 мандатів проти 88 у соціалістів. Легітимну державну владу від кінця листопада репрезентував новий сенат на чолі з П. Е. Свінгувудом, який наприкінці зими повернувся був із сибірського вигнання. Одним із перших заходів цього уряду стало проголошення незалежності Фінляндії; парламент затвердив відповідну декларацію 6 грудня 1917 року. Російська Рада народних комісарів, керував якою Ленін, 4 січня 1918 року визнала Фінляндію суверенною державою, після чого те саме зробила й низка європейських держав[19].
Попри те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він ігнорував прохання сенату вивести свої військові частини. Ними він, вочевидь, намагався забезпечити майбутнє приєднання нашої країни до Радянського Союзу. Таким чином бешкет і беззаконство діставали стимул і підтримку від російського війська, яке діяло за вказівками головної солдатської ради у Виборзі, так званого районного комітету. Легітимний уряд Фінляндії ще не мав силових засобів, аби стримувати наростання анархії і запобігти підготовці бунту.
Попри все те, в мене склалося тверде враження, що наша країна має зовсім інші можливості врятувати свою культуру і суспільний лад, ніж Росія. Там я побачив лише смуток і пасивність, зате на батьківщині зустрів непохитне бажання боротися за визволення. На початку січня я довідався про весь розмах підготовчої праці, що її провели Військовий і Активний комітети. Перший створили офіцери розформованого на початку століття фінляндського війська, другий був центральним органом молодших сил самостійницького руху. Я тоді зрозумів, що народ має не лише бажання, а й можливість визволити свою країну. На прохання друзів я вступив до Військового комітету, головою якого був генерал-лейтенант Шарпантьє.
19
Франція, Швеція, Німеччина і Австро-Угорщина — 4.1.1918; Греція — 5.1.1918; Норвегія й Данія — 10.1.1918; Швейцарія — 11.1.1918.