Аж тоді я дізнався, що в Німеччині проходять вишкіл близько 1800 добровольців-фінів — 27-й єгерський батальйон. Ця інформація вселяла велику надію, що це: елітне військо, набране з-поміж усіх суспільних класів, могло розв’язати пекуче питання: де взяти командні кадри, потрібні в майбутніх боях? Рядовий склад була змога набрати з утворених по всій країні шуцкорів[20] і «пожежних команд», які в кожній провінції перебували під зверхністю командувачів округів. Вишкіл поступово розпочався під керівництвом кількох єгерів, що повернулися з Німеччини; утім, він був частковим хоча б тому, що це все доводилося робити тишком-нишком, доки країна перебувала під окупацією росіян. Озброєння теж було слабким. Щоправда, зброю таємно купували в Німеччині, трохи підкуповували в недисциплінованих російських солдатів чи привозили контрабандно з Петербурга — однак із цього погляду шуцкори перебували в куди гіршому становищі, ніж червоні гвардії. Найбільшого прогресу організаційна робота досягла в провінції Південна Пог’янмаа, куди й пішла основна частина зброї. У принципі, саме з цієї причини Південну Пог’янмаа було вибрано базовим районом майбутньої визвольної боротьби.
Військовий комітет мав туманне уявлення про кількісний склад червоних гвардій, але напевно було відомо, що від часів загального страйку людей там відчутно побільшало. У грудні керівництво червоних розділило країну на округи, щоб мати базу для майбутньої мобілізації. Зброю й боєприпаси червоні гвардії поступово роздобували, побратавшись із російською солдатнею, а негайне задоволення решти потреб гарантували російські склади. Утім, найбільшою небезпекою було перебування російського війська в країні. Воно складалося з 42-го корпусу зі штаб-квартирою в Виборзі, гарнізонів у фортах, берегової артилерії, прикордонних загонів та інших окремих частин. Крім того, була основна частина Балтійського флоту з базою в Гельсінкі. Загальний склад війська в січні 1918 року — приблизно 40 000 багнетів.
Мою, як спершу гадалося, небезпідставну віру в те, що Військовий комітет здатен здійснювати систематичну організаційну роботу, було підірвано, вже коли я прийшов на його засідання. Діючи на колегіальних засадах, він розглядав найрізноманітніші питання. Я дедалі виразніше помічав, що комітет не доріс до розуміння ситуації, і в мене зростав сумнів, чи варто брати особисту відповідальність за його дії.
На третьому засіданні моє вагання переросло в рішення вийти зі складу комітету. На обговорення було поставлено донесення одного з командирів шуцкору, в якому він сповістив, що ретельно вивчив можливості захопити один російський береговий форт і його збройовий склад, і дійшов висновку, що задум здійсненний; тепер він намірявся втілити цей план у життя. Члени комітету мали збентежений вигляд. Ніхто не попросив слова, і після нетривалої тиші розгляд справи було відкладено. Далі вони розглядали якісь малозначні, пов’язані з кредитами питання, щодо яких висловилися всі по черзі. Коли голова невдовзі закрив засідання, я попросив слова. Я подякував комітетові за виявлену мені довіру і повідомив, що не вважаю більше можливим для себе брати участь у його роботі; моє членство в ньому може дати підстави гадати, що його діяльність відповідає моєму уявленню про вимоги ситуації. Комітет приділяє час та увагу неістотним питанням, а коли слід було вирішити справді важливу справу, її розгляд відклали без обговорення. Задум, що його наміряється здійснити командир шуцкору, безперечно, матиме серйозні наслідки. Можливо, він призведе до війни, а до неї ми не готові. Я тричі беру участь у засіданнях, і щоразу комітет збирається в іншому місці. Отже, члени комітету відчувають, що в них горить земля під ногами. Будь-коли нас можуть заскочити зненацька. Можливі заворушення, арешти, і Військовий комітет, єдиний керівний орган, втратить дієздатність.
Мене запитали — тоді була приблизно 5 година вечора, — що я сам хочу запропонувати. Ось що я відповів:
«Панове, якщо ви маєте змогу вирушити на північ уже сьогодні нічним потягом, вам треба зробити це негайно, а коли доїдете туди, де збираєтеся дислокувати штаб майбутньої армії, вам слід одразу ж починати його створювати, використовуючи всі наявні ресурси. Якщо ви не можете поїхати сьогодні, їдьте завтра».
20
Шуцкори — первісно загони самооборони, а згодом «білі» військові частини, які після перемоги в громадянській війні увійшли до складу збройних сил Фінляндії й проіснували до 1944 року. —