Вийшовши на вулицю, я зустрів давнього друга і шкільного товариша Акселя Ернрута, виконавчого директора банку «Приватбанкен». На його запитання, чи взяв я на себе це завдання, я відповів ствердно, додавши, що про фінансовий бік справи мова не заходила, — цікаво, як це все встигнуть організувати до моєї поїздки! «Це ми маємо владнати», — відказав Ернрут і запросив прийти ввечері на нараду до банку.
Крім Ернрута, я бачився на тій зустрічі, наскільки пригадую, зокрема з комерції радником Ферд. фон Вриктом і доктором Вільгельмом Русенлевом. Я наголосив, що ми не можемо собі дозволити гаяти ані години дорогоцінного часу, і зазначив, що вирушаю на північ уже назавтра ввечері. Але війна потребувала грошей, а часу на те, щоб владнати питання з фінансуванням через сенат, не вистачило. «Якщо я приїду на місце з порожніми руками, буде змарновано багато часу!» Після нестерпно довгої тиші директор банку Ернрут сказав: «Якщо все вийде на добре, ви, панове, отримаєте свої гроші назад, а якщо ні, так чи так усе пропало!». Присутні досі не розкривали рота, а я мав встигнути ще на одні збори, тому попрощався й пішов.
Назавтра Ернрут повідомив, що у Ваасі я матиму в своєму розпорядженні 15 мільйонів марок. Цей приватний кредит відіграв потім велику роль, адже, незважаючи на щоденні нагадування, я не дістав ані пенні від сенату, поки він перебував у Гельсінкі.
У Південній Пог’янмаа організацію шуцкорів було доручено начальникові шуцкорного округу міста Вааса, генерал-майору фон Ґеріху[21], і ця провінція, як я вже казав, досягла більшого прогресу, ніж інші частини країни. Вона вирізнялася, як на фінляндські умови, заможністю, мала чималі ресурси, а тамтешній люд славився рішучістю, відважною вдачею і патріотичними настроями. З Вааси та інших портових міст можна було мати сполучення з іншими країнами, а на головній залізниці містилися дві стратегічно важливі вузлові станції, Сейняйокі та Гаапамякі. Від Сейняйокі відходили до приморських міст Вааси, Каскінена й Крістійнанкаупункі, а від Гаапамякі — на схід до Ювяскюлі; у ті дні саме закінчилося доточування другої з цих колій до селища Піексямякі, однієї зі станцій Савоянської залізниці, отож утворилося пряме залізничне сполучення між Пог’янмаа і Карелією. Ці моменти спонукали мене схвалити план Військового комітету стосовно того, що Південна Пог’янмаа і її головне місто Вааса стане базовим районом.
Частиною дорожніх приготувань було й те, що я роздобув собі документа, який давав право «комерсанту Ґуставу Мальмберґу» пересуватися по всій країні. 18 січня — на добу пізніше від розрахованого — ми з кількома помічниками сіли в нічний поїзд, який вирушив на північ. Утомлений від зробленого за останні доби я відразу ліг спати. Під час стоянки в Тампере раптом розчахнулися двері купе, яке займали ми з полковником Голмберґом. У проході стояло троє російських солдатів. Спросоння я спитав (зваживши на однострої, російською), чого вони хочуть. Цього вистачило, щоб викликати підозру. Звідки це я знаю російську? Я сказав, що я комерсант і розмовляю багатьма мовами. Відповідь їх не задовольнила, і вони звеліли йти з ними до штабу. «Швидше, потяг рушає!»
Усі свої документи, крім дозволу на поїздку, я віддав полковнику Голмберґові. Тут я побачив, як вагоном проходить юнак у форменому кашкеті державної залізниці, і попросив його як залізничника втрутитися. Юнак упевнено підійшов і показав на мій документ: «Чого ви бушуєте, з паспортом же все гаразд?». Відчувалося, що солдати завагалися, і врешті один похмуро погодився: «Добре, нехай собі їде». Тут свиснув локомотив, і потяг рушив з місця. Росіяни повистрибували, а я знову влігся спати. До Вааси я прибув уранці 19 січня.
На жаль, мені не вдалося довідатися, хто був той кмітливий юнак. Після війни мені хотілося нагородити його за порятунок головнокомандувача. Підроблених документів було в ті часи достатньо, щоб розпрощатися з життям.
У Ваасі я одразу заходився організовувати керівний орган, першим завданням якого було прискорити вербування і придбати зброю та амуніцію. Невдовзі по приїзді я дістав повідомлення про сутички у Виборзі й Тааветті, але дотримував свого рішення не розпорошувати сили, збирання яких я починав. І ще я не хотів їх використовувати, доки не сформую таке дуже військо, щоб воно могло відігравати важливу роль. Скрізь я спостерігав ентузіазм і готовість до дій, але бракувало людей, які пройшли військовий вишкіл і годилися на командирів. Зв’язавшись із шуцкорними округами, я послав звістку і офіцерам колишнього фінляндського війська, а також тим, хто перед революцією служив ув армії Росії чи іншої іноземної країни. І ось найближчими днями я з радістю виявив, що більшість тих офіцерів відгукнулися на мій поклик. Багато з них іще раніше активно долучилися до шуцкорівської діяльності.
21
Генерал-майор Пауль фон Ґеріх зробив кар’єру у російській армії, зокрема командував полком і бригадою на Першій світовій війні, а останнім часом працював у великих центрах вишколу й поповнення в Петербурзі та його околицях.