Офіцерами моєї першої Ставки були полковник Мартин Вецер, колишній офіцер російської армії з трирічним воєнним досвідом, ротмістр Ганнес Іґнатіус, провідна сила Військового комітету, а також полковники Вальтер Голмберґ і А. фон Регаузен, капітан Аймо Галлберґ і начальник станції Б. Ф. Логман.
Було складено план для створення сил порядку, передбачених повноваженнями, що їх надав сенатові парламент. Відповідну пропозицію ми послали в сенат, який, однак, не встиг її розглянути. Річ у тім, що події розвивалися дедалі швидше, і вже за кілька днів стало очевидно, що потрібні не просто потужні сили порядку, а справжня армія.
Серед чоловіків провінції наростали розбурханість і нетерплячість, і це непокоїло. Вони теж дізналися про сутички в Карелії і 21 січня в Каугаві самі першими роззброїли групу росіян. Довідавшись тими днями про намір повернути до колишніх залог у Пог’янмаа два ешелони вже демобілізованих російських солдатів, я звелів генерал-майору фон Ґеріху зібрати своїх вояків уночі проти 23 січня, щоб роззброїти гарнізони в Сейняйокі й Лапуа. А якщо знадобиться, транспортування війська треба було зупинити і силою зброї. Однак, отримавши телефоном інформацію з Гельсінкі, я вирішив перечекати і скасував свій наказ. Селяни розбрелися зухвалі й незадоволені, авторитет головнокомандувача захитався на терезах.
Тоді я вперше зустрівся з лапуаським селянським ватажком Матті Лаурілою. Цей чоловік, який до розформування фінляндського війська служив унтер-офіцером гвардійського стрілецького батальйону, прибув до мене, щоб висловити невдоволення лапуасців зволіканням. Лаурілі не хотілося, щоб росіяни і далі мали змогу глузувати з військового навчання шуцкорівців. Утім, він дослухався до моїх пояснень, що ми, двоє старих солдатів, добре знаємо: не варто завдавати удару, поки не будемо готові почати по-справжньому, — і відтоді став вояком, на підтримку якого я завжди міг покладатися, доки в боях під селом Лянкіпог’я його не спіткала смерть.
25 січня я скликав найближчих помічників, щоб почути їхні оцінки ситуації і думки стосовно того, чи не настав час завдати удару. Ситуація дедалі загострювалася. Напередодні в Ваасі сталася перша серйозна сутичка з росіянами, і з сенату надійшли дві тривожні телеграми. В одній ішлося про те, що районний комітет повідомив про свою ухвалу всіляко підтримати спалахнулу у Фінляндії революцію. У другій сенат інформував, що йому не до снаги завадити росіянам послати військо до Пог’янмаа, як я пропонував. Саме думка про перекидання війська найбільше непокоїла мене останніми днями. Якщо росіяни втілять своє рішення і надішлють підсилення, щоб зруйнувати те, чого ми домоглися, тобто, як вони самі казали, «відновити порядок у Ваасі», — невдовзі ми не матимемо навіть вихідного пункту для дій.
Відповідно до плану, який я запропонував помічникам, ми мали зробити нічний наскок, щоб роззброїти вааський гарнізон та місцеві загони, які в п’ятьох місцях контролювали залізницю, що оперізувала місто, і заволодіти нею. Першу мою пропозицію підтримали всі, крім генерал-майора Левстрема[22], який як особа з найвищим званням мав останнє слово. На його думку, план був нерозумним, а бій з численнішими й добре озброєними росіянами — безнадійним. Шуцкорівці невишколені, не мають гармат, кулеметів, гвинтівок і набоїв. Присуд Левстрема був категорично заперечним, однак це не похитнуло думки інших членів штабу. Усі вони, як і я, були певні, що план здійсненний і матиме успіх.
Того вечора, 25 січня, я прийняв відповідальне рішення діяти на випередження і розіслав відповідні накази. Шуцкорівці мали в ніч на 28 січня заскочити зненацька і роззброїти гарнізони в Південній Пог’янмаа.
26 січня з Гельсінкі повідомили, що очікуване російське військо — це два ешелони матросів, які небезпідставно мали репутацію найнахабнішого і найагресивнішого революційного елементу в збройних силах. Я ще раз переговорив із сенатором Свінгувудом, який повторив, що сенат не може перешкодити перевезенням. Я відповів, що тоді мушу діяти на власну відповідальність, і спитав, чи зрозумів мене сенатор. Відповідь була ствердною, після чого я ще раз сказав, що починаю діяти. Сенатор не заперечував.
Назавтра від Свінгувуда надійшла телеграма з повідомленням, що він минулої ночі вів перемовини з районним комітетом на одному з російських кораблів і доклав там усіх зусиль, аби запобігти втручанню російського війська у внутрішні справи Фінляндії. Це йому, щоправда, ще не вдалося, але перемовини триватимуть завтра, і сенатор сподівається, що тоді можна буде досягнути задовільного рішення. Тому він попросив мене зачекати. Проте ситуація була такою, що я не міг дозволити цьому проханню похитнути моє рішення, тим паче телеграма надійшла, вже коли я ось-ось мав вирушити до Юлігярмі, на командний пункт нічної операції.
22
Генерал-майор Ернст Левстрем (згаданий у третьому розділі під час розповіді про бої в Польщі 1914 року), який під час визвольної війни використовував прізвище Толль, на початку Першої світової війни командував російським піхотним полком, а після того просувався від звання до звання. До речі, він був моїм «опікуном» у Фінляндському кадетському корпусі, й це означало, що він як старший кадет наглядав за навчанням молодшого товариша. Дізнавшись, що генерал-майор Левстрем повернувся до Гельсінкі, я конче хотів, щоб цей досвідчений офіцер долучився до нас, і доклав багато зусиль, щоб зв’язатися з ним і підготувати для нього можливість в останній момент виїхати до Вааси.