Воістину ми робили стрибок у невідомість, однак рішучості не бракувало — це я бачив весь час, коли перебував у Фінляндії. Успіх наших дій залежав саме від рішучості та швидкості. Якби шуцкори вагалися і марнували час, різні гарнізони встигли б об’єднатися для спільної відсічі і злучитися з червоними гвардіями, і тоді наші шанси роззброїти їх були б мінімальними. Отож у нетерплячому напруженні я в Юлігярмі чекав донесень.
Ще протягом ночі надійшли добрі звістки, і до полудня 28 січня стало очевидно, що першого успіху вистачає нам, щоб забезпечити собі базу для подальших воєнних дій. Найбільші гарнізони, дислоковані в містах Вааса, Сейняйокі і Лапуа, було роззброєно. Перед початком дій вдалося перерізати телефонний зв’язок. А далі шуцкорівські лави, в яких лише передні вояки мали гвинтівки, атакували під покровом ночі місця постою, сподіваючись на раптовий ефект, що його справлять на заспаних росіян невиразні загони. Упродовж дня вдавалося знезброїти ще більше залог. А де сталася затримка, зав’язалися, як і очікувалося, справжні бої. За чотири дні було звільнено всю Південну Пог’янмаа; 5000 солдатів ми змусили скласти зброю, захопивши 8000 гвинтівок і 34 кулемети, а крім того, ще 37 гармат, кілька мінометів і чималу кількість амуніції та боєприпасів. Вістка про роззброєння блискавично поширилася провінцією, і ентузіазму не було меж — зі зброєю чи без зброї кожен чоловік і юнак хотів пристати до нашої справи! Шуцкорів більшало з кожним днем, і захоплена зброя якраз стала в пригоді. Моя віра в тих мужніх патріотичних чоловіків не була марною.
Тепер треба було насамперед убезпечити наш базовий район від нападів з півдня, а також захистити залізничні сполучення, що пролягали на схід через станцію Гаапамякі. Уночі проти 29 січня ми підірвали залізницю південніше від Гаапамякі. 31 числа забезпечувальні сили було висунуто на 25 кілометрів на південь, в тіснину під Вілппулою. І дуже вчасно, адже лише через два дні на цій ділянці зав’язалися запеклі бої.
Повертаючись із Юлігярмі 28 січня, я на свій подив зустрів на станції Лайгіа чотирьох членів уряду, які мали припис до Вааси, де тепер базувався сенат. То були сенатори Г. Ренвалль, Ю. Араярві, А. Фрей і Е. Ю. Пегконен. Вони подолали небезпечний шлях і коротко змалювали мені події в столиці. Голова сенату й решта сенаторів перебувала ще в Гельсінкі, а отже, щодо них можна було боятися найгіршого[23].
Тепер державний корабель фактично лишився без стерна й вітрил, однак зроблене минулої ночі підбадьорювало й давало надії на майбутнє. Коли я закінчив свою доповідь, Ренвалль запитав: «І скільки ж це триватиме?». Я поміркував і мовив: «Три з половиною місяці» — і цей прогноз справдився з точністю майже до дня.
Тільки-но визволення Південної Пог’янмаа стало доконаним фактом, я видав відозву до фінляндського народу, в якій повідомив, що вважаю за необхідне роззброїти російські гарнізони, після того як найгірші елементи суспільства разом із російськими солдатами вдалися до насильства, грабунків і вбивств мирних громадян. З бунтівниками — зрадниками батьківщини — поквитається розгніване селянське військо збройною рукою. Відозва закінчувалася тим, що роззброєним росіянам гарантовано особисту безпеку; їх буде звільнено, щойно Фінляндія та Радянський Союз дійдуть згоди[24].
Попри те що за таких умов не вдалося домовитися про репатріацію полонених, я наказав перевозити кіньми в якомога більшій кількості через кордон на півночі від Ладозького озера. Ці перевезення відбувалися, доки їм не поклали край кілька прикордонних інцидентів. На розсуд начальників округів можна було одразу відпускати українців і поляків. Усі російські офіцери, крім тих, кого з особливих причин тримали під наглядом чи під арештом, дістали змогу знайти собі приватне помешкання.
Я передав звістку про перемогу і до Стокгольма, звідки новина розійшлася по всій Європі. Я сподівався, що всі мислячі й відповідальні елементи нашого континенту сприйматимуть як спільну справу ту боротьбу, до якої стала проти більшовизму створена з нічого фінляндська армія, і завершив повідомлення закликом, щоб кожен, хто хоче й може, поквапився нам на допомогу, щоб урятувати Фінляндію — і не лише Фінляндію!
23
Голові уряду Свінгувуду і сенатору Й. Кастрену згодом вдалося через Таллінн, Берлін і Стокгольм дістатися на початку березня до Вааси, після чого Свінгувуд знову став головою сенату; доти цю посаду тимчасово обіймав сенатор Ренвалль.
24
Моє бажання полегшити долю військовополонених оприявнювалося і в циркулярах, нарозсланих начальникам округів. Я хотів уникнути поширення ненависті серед російського загалу внаслідок того, що нам довелося знезброїти російські частини, щоб захиститися від революційної інфекції.