Південну Пог’янмаа було визволено від російського ярма, і вона стала базою для визвольної боротьби. Але якнайважливіше було убезпечити тили і налагодити сполучення зі Швецією через Торніо і Гаапаранту, тому я в телеграмі від 28 січня закликав північнопог’янмаанські шуцкори роззброїти російське військо і червоні гвардії, якщо ті не складуть зброю протягом шести годин.
На півночі ворог, звичайно, був уже насторожі, і без бою вдалося роззброїти лише кілька невеликих місць постою. В Оулу росіяни й червоногвардійці встигли об’єднатися. Після того як 30 січня спроба заскочити тамтешній гарнізон зазнала невдачі, я відрядив туди порівняно великий загін під командуванням ротмістра Іґнатіуса. Він зламав опір 3 лютого. Там ми зазнали перших у визвольній війні серйозних втрат. Шуцкорівське військо з честю витримало суворе випробування, хоча йому припала складна наступальна операція. Жорстокий бій відбувся і в Торніо.
Кількість роззброєних росіян зросла тепер до 7000, а до трофеїв додалося 2500 гвинтівок і чимало інших матеріальних засобів. 6 лютого північна Фінляндія аж по кордон зі Швецією вже була в наших руках. Ми тепер мали звільнений тил.
Ще наприкінці січня — на початку лютого Ставка мала доволі туманне уявлення про загальну ситуацію. Мережі зв’язку не було, і контакт між різними ланками керування був відповідний, однак після того, як почали надходити донесення з дальших районів, ситуація прояснялася.
Ще до початку вирішальних воєнних дій у Південній Пог’янмаа південнокарельські шуцкори під командуванням єгерського капітана Геґґлунда утворили на півдні від річки Вуокси фронт, який тримався всю війну і свого часу став вихідною межею для її завершальної операції — перекриття кордону і здобуття Виборга. Коли 3 лютого єгерський капітан Сигво приїхав до Антреа новопризначеним командувачем карельського війська, Карельський фронт набув єдиного командування.
У провінції Саво червоні гвардії теж було примушено капітулювати, і після того як до Куопіо новою залізницею Гаапамякі — Піексямякі надійшло підкріплення, вдалося врятувати золотий запас державного банку. Під час цих бойових дій щойно звільнену провінцію убезпечили від атак з півдня, підірвавши залізницю на півдні від Міккелі. Коли ще й після запеклих боїв було здобуто зайняте потужною червоною гвардією заводське селище Варкаус, розташоване між Піексямякі й Савонлінною, в наших руках опинилася ціла північна й центральна Фінляндія.
Тепер країна стала перетятою на дві частини: північна перебувала під захистом державної армії, що поступово народжувалася, а південна, де майорів бунтарський прапор, була захоплена російським військом. Лінія фронту проходила з узбережжя Ботнічної затоки, за два десятки кілометрів на півночі від Порі, на північний схід до Вілппули і потім дугою на південь до Мянтюгар’ю, де вздовж південного берега Саймаа тяглася далі до Іматри, а звідти до Ладозького озера, приблизно по річці Вуоксі. Утім, фронт не мав суцільної лінії, й межу між білими й червоними значили кілька ключових позицій, якими було перетято залізничні й найголовніші шосейні комунікації. Спершу зайняти й обороняти їх імпровізованим квапливо згромадженим військом було важко.
Якби супротивник у перший тиждень лютого рішуче сконцентрував свої сили проти наших форпостів, становище, безперечно, стало б критичним. Наприкінці січня в червоних гвардіях було 30 000 вояків, а нам ще й доводилося зважати на те, що разом із ними діятиме російське військо. Отже, ворог мав неабиякі сили. Я адресував російським гарнізонам звернення, і, як і в відозві до народу Фінляндії, гарантував солдатам особисту безпеку, якщо вони не здійматимуть зброї проти війська легітимного уряду, — і це звернення таки мало певний вплив.
Утім, військо, яке атакувало наші форпости, складалося здебільшого з росіян, які намагалися визволити роззброєних товаришів. Керівництво червоних гвардій, що сиділо в Гельсінкі, внаслідок швидко здійсненого в Пог’янмаа роззброєння набагато переоцінило наші сили і наразі вагалося, чи посилати своє військо на північ. Додатковою причиною вагань стали локальні повстання в південній Фінляндії.
Найнебезпечніший наступ було спрямовано, як я вже казав, на розташований трохи позаду фронту залізничний вузол Гаапамякі. У разі успіху фронт білих розірвався б на дві частини. Наступом керував полковник Свєчников, призначений командувачем Західнофінляндської армії[25]. Здійснивши 2 лютого силами двох батальйонів за підтримки артилерії безрезультатну атаку на Вілппулу, Свєчников намагався оточити оборону Вілппули з заходу і водночас знову і знову атакував фронтально. На 50-кілометровому фронті близько десяти днів точилися важкі бої, і лише 12 лютого наступ росіян і червоногвардійців ущух. Від 5-го числа цією ділянкою, де було лише 1000 гвинтівок, 7 кулеметів і 4 гармати, командував полковник Вецер.
25
Полковник М. С. Свєчников, командир 106-ї піхотної дивізії зі штабом у Тампере, був важливим фігурантом співпраці росіян і червоних гвардій, а згодом працював начальником штабу Ставки червоних. У його виданому 1923 року в Москві творі «Революция и гражданская война в Финляндии 1917–1918» міститься цінна інформація про те, коли почалися спільні дії і як активно росіяни брали участь в організуванні червоних гвардій.