На уусікаупунський шуцкор шведи теж чинили страшенний тиск. Отримавши сфальшовану телеграму, капітан Фабрітіус, який не мав зв’язку зі Ставкою і керувався однією-єдиною вказівкою — писемним запевненням шведів, що він діє відповідно до волі головнокомандувача, — визнав слушним підписати висунуту йому 21 лютого «угоду про замирення». Згідно з нею, перед тим як його буде повернуто до Фінляндії через Стокгольм і Гаапаранту, шуцкор мусив здати зброю — і свою, і забрану в росіян. Власну зброю мали повернути в Гаапаранті. Росіяни теж повинні були залишити Аландські острови, але їм надали п’ятитижневий термін і право перевезти свій склад військового спорядження до Турку. 22 лютого на Аландські острови висадився шведський окупаційний загін.
Історія з уусікаупунським шуцкором виразно свідчить, наскільки важко керувати перебігом подій, коли доводиться імпровізувати в неорганізованому середовищі, — і то був аж ніяк не єдиний приклад слабин, яких неможливо уникнути за таких обставин. Вааський сенат не встиг узятися твердою рукою за зовнішню політику, служба зв’язку працювала незадовільно, як і розвідка. У всіх сферах було замало навчених кадрів. Тому доречно буде навести ці факти для виправдання патріотів, яким довелося вести нерівну боротьбу в Стокгольмі й на Аландських островах.
Повернувшись до Фінляндії, уусікаупунський шуцкор, тепер називаючись Туркуським батальйоном, гідно взяв участь у боях на Сатакунському фронті. Командир, капітан Ю. Кр. Фабрітіус, на власне прохання став перед військовим трибуналом, і його виправдали.
Шведи лишилися на Аландських островах до 16 травня, майже на два з половиною місяці, хоча для їхнього перебування не було жодного приводу після 5 березня, коли авангард німецької допоміжної експедиції знезброїв тамтешніх росіян.
Щоб наголосити на тому, що провінція входить до складу держави, і підтримати суверенні права Фінляндії, я відрядив на Аландські острови полковника Я. фон Бонсдорфа, призначивши його військовим губернатором.
Визвольна війна на першій стадії була здебільшого партизанською. Здавалося, що ті, хто з ентузіазмом пішли в бій, вірили в можливість так і довершити визволення країни. Проте мети можна було досягти лише наступом. Для цього ми потребували армії, а для її створення — щонайперше штабу, який організує ту армію й керуватиме нею. Я не приховував від самого себе, що минуть тижні, доки буде створено боєздатну армію, яка зможе розбити ворога, за яким стоять ресурси всієї південної Фінляндії та Петербурга, але ні хвилини не сумнівався в остаточному результаті.
Дуже бракувало грамотних спеціалістів, конче потрібних для створення штабу головнокомандувача і організації діяльності. До переможної звістки після здобуття Вааси я, як уже зазначав, додав адресоване Європі прохання про добровільну допомогу і трохи раніше відрядив кур’єра до Стокгольма. Йому було доручено акцентувати, що нам потрібні насамперед офіцери, підготовані для служби в Генштабі. Звернення викликало чималий резонанс, але, на жаль, шведський уряд вважав, що він не може віддати великої кількості здібних офіцерів.
Утім, 10 лютого до Ставки, яка тоді розташовувалася в Сейняйокі[27], прибуло п’ять шведських офіцерів: полковник Ернст Ліндер, капітани Ґ. М. Тернґрен, граф В. А. Дуґлас, Генрі Пейрон і К. Петерсен. Невдовзі над’їхали й інші. Під час визвольної війни до списків фінляндської армії було занесено загалом 84 шведських офіцери, з них 34 кадрових. Значення таких вишколених додаткових кадрів оприявнювалося з кожним днем дедалі конкретніше. Праця офіцерів-шведів була нелегкою і невдячною, а, крім того, вони за поодинокими винятками не розуміли фінської, тому, звичайно, виникало ще й чимало практичних труднощів. Утім, добродушність і самовідданність допомогли впоратися з усіма труднощами і в Ставці, і в війську, де найдосвідченіші стали начальниками штабів армій та угруповань, а в деяких випадках і командувачами груп.
Полковника Ліндера та його здібності я знав віддавна і шанував їх, тому й вирішив доручити цьому чоловіку, який мав фінське походження і любив батьківщину свого батька, високий командний пост. Щоб дати йому змогу познайомитися з умовами, в яких ми воювали, й почути від цього досвідченого офіцера оцінку ситуації, я відрядив його в коротку інспекційну поїздку на Карельський фронт, де саме точилися жорстокі бої. Разом із ним я відправив зо два десятки гвинтівок для капітана Сігво — все, що міг прислати головнокомандувач! За тиждень полковник Ліндер повернувся, сповнений захоплення доблесними карелами, які невеликими засобами робили великі справи, але водночас висловив занепокоєння імпровізованістю війська й нестачею зброї. Вельми зрозуміла реакція. Ставши командувачем Сатакунської групи, полковник Ліндер незабаром сам стикнувся з цими труднощами — і переборов їх.
27
Після від’їзду з Вааси Ставка розмістилася в потязі, який стояв на пристанційній ділянці в Сейняйокі, й лише наприкінці війни переїхала до Міккелі.