Так вдалося запобігти деяким наслідкам німецької інтервенції, які викликали найбільше занепокоєння.
Тут доречно буде коротко оглянути заходи і перемовини, які передували інтервенції. Я про них не знав, коли телефоном дістав повідомлення про майбутню допоміжну експедицію, авангард якої висадився на Аландських островах лише два дні по тому. Авжеж, упродовж всієї війни я не мав жодної інформації про події, результатом яких стало надсилання експедиції. Аж потім я довідався про ось такі факти.
У неділю 3 лютого фінляндський посол у Стокгольмі Ґріпенберґ отримав із міністерства закордонних справ Швеції таке повідомлення:
3 лютого 1918 року до Королівського міністерства закордонних справ надійшла з Гельсінкі від повіреного в справах Швеції телеграма фінляндського уряду до Державної ради, зміст якої полягав у тому, що пункт призначення товарів визначає Маннергейм і з ним конче треба зв’язатися. Панує цілковита анархія. Необхідно вжити енергійних заходів для інтервенції Швеції та Німеччини[35].
Загадковий вислів «пункт призначення товарів», мабуть, означав запит щодо того, в який порт скерувати єгерський батальйон, який повертався до Фінляндії, але міг означати і певну партію зброї. А що ситуація була непевною, наш посол потрактував заклик просити інтервенції як розпорядження свого уряду — настільки термінове, що 4 лютого, не починаючи з’ясовувати позицію вааського сенату чи головнокомандувача, звернувся до прем’єр-міністра Едена з проханням щодо шведської збройної інтервенції. Той одразу відхилив прохання, але запропонував посередництво Швеції, зазначивши, що «біла Фінляндія не має шансів перемогти об’єднані сили червоних і росіян. Біла армія слабка і невишколена, натомість червоні мають за собою підтримку Росії та її величезні ресурси». Назавтра Ґріпенберґ повторив своє прохання, а Еден — свою відмову і пропозицію щодо посередництва.
Діставши в Швеції остаточну відмову, Ґріпенберґ у належному порядку подав про це доповідну вааському сенату, і звідти не надійшло якихось незвичайних вказівок. Після цього він телеграфом звернувся до нашого посла в Берліні, державного радника Едварда Г’єльта, з рекомендацією надіслати відповідний запит. Те, що Ґріпенберґ не помилився щодо намірів сенату, помітно з того, що сенатор Ренвалль у листі, надісланому саме в ті часи нашому берлінському послові, уповноважив його «розпитати, чи має бажання Німеччина негайно надати нам війському допомогу»[36]. Крім того, 14 лютого німецька Ставка, посилаючись на висловлене сенатом у грудні 1917 року прохання про військову допомогу, порекомендувала нашому послу подати для цього нове клопотання. Він так і зробив. 21 лютого Г’єльт дістав повідомлення, що на прохання зважено. Цю інформацію сенатові привіз кур’єр, який прибув до Вааси 2 березня, а 3 числа я почув цю новину. У ті часи дипломатична інформація поширювалася з невеликою швидкістю.
З приводу зазначених дат варто нагадати, що мирні перемовини в Бересті між Німеччиною та Росією було перервано 11 лютого, а укладене перед тим перемир’я завершилося 18 лютого. А що Німеччина мала тепер повну волю дій на сході, вона розпочала в балтійських країнах новий наступ. Упродовж тижня вона захопила Естонію. У виниклому політичному і стратегічному становищі Німеччині, звичайно, було вигідно брати участь і в фінляндських справах — і щоб мати змогу посилити тиск на СРСР, а отже, й пришвидшити укладання миру, і щоб завадити утворенню нового Східного фронту з того війська, що його Антанта намірялася відправити до Мурманська. Інтервенція в Фінляндії, як висловлюється і Лудендорф у своїх мемуарах, працювала суто на інтереси самої Німеччини.
Насамкінець зацитую ще абзац зі спогадів Лудендорфа для ілюстрації його уявлення про моє ставлення до німецької допомоги:
Генерал Маннергейм теж підтримував ідею надсилання німецького війська. Він не хотів, щоб воно прибуло занадто рано і було занадто потужним, аби його власні фіни ще дістали змогу повоювати і набути впевненості. Ці думки були з військового погляду слушними.
Ця думка, дарма що прихильна, є хибною в тому сенсі, що я не мав жодного стосунку до запрошення німецького війська — отже, твердження, що я не хотів, аби воно прибуло занадто рано, теж помилкове. Зовсім інша річ, що я, лояльно скоряючись неминучому, квапив приїзд експедиції, дізнавшись, що військове керівництво Німеччини зважило на прохання сенату. Після того, як червоні зосередили головні сили проти нас, було цілком природно доручити німцям очистити південь Фінляндії, де терор ширився з кожним днем. Саме це я мав на увазі в своїй часто цитованій телеграмі від 20 березня: «Будь ласка, повідомте Теслева[37], що я вважаю нашим доконечним обов’язком пришвидшити прибуття німецької експедиції». Жодного, хто знає, в яких умовах жив тоді південь, не може дивувати мій неспокій. Становища на фронті він не стосувався.
35
Наскільки я знаю, так і не вдалося з певністю визначити, як саме з’явилася ця телеграма. У своїй книжці «Фельдмаршал барон Маннергейм» доктор Доннер зазначає, що його прохання показати оригінал знехтували і шведська влада повідомила, що «телеграму не покажуть ні йому, ні будь-кому іншому».
36
Сенатор Свінгувуд ув адресованому безпосередньо державному радникові Г’єльту листі від 15 лютого теж попросив його подати запит щодо інтервенції. Лист потрапив до рук Г’єльта аж після висадження німецького десанту.