Коли командувачі оперативних груп дістали звістку про моє рішення почати наступ, полковник Ліндер зажадав відкласти його і в листі від 7 березня змалював темними барвами недостатність вишколу і амуніції війська. Якби це звернення надійшло від іншого командира, який не продемонстрував, що здатен привести таке військо до успіху, я б не дуже на нього зважав, але в цьому випадку хотів поговорити про це з Ліндером особисто. Як свідчили донесення, незабаром треба було чекати нового наступу червоних. За таких обставин командувачу Сатакунського фронту не годилося їхати в Ставку, розташовану аж у Сейняйокі, тому місцем зустрічі було вибрано станцію Каугайокі на кристійнанкаупунській залізниці. Нараду ми розпочали ввечері 8 числа, і вона тривала й наступного дня. Хоча на користь відстрочки було висловлено чимало вагомих причин, я не відступився від свого рішення. 12 і 13 березня було відіслано остаточні накази розпочати наступ 15 березня.
Основна ідея наступального плану полягала в тому, щоб скувати вороже угруповання на ділянці Руовесі — Вілппула фронтальними атаками й одночасно обійти його з заходу і сходу. Цьому планові сприяли і розташування лінії фронту, і дорожня мережа. Ще 5 березня було віддано наказ розділити наступальне військо на формації, підпорядковані безпосередньо головнокомандувачу. Група Ліндера з головними силами в Ікаалінені і Лавіа наразі мала обмежитися прикриванням обхідного маневру з заходу, перетинанням залізниці Тампере — Порі і скуванням супротивних сил. Окремий загін Ялмарсона[38] повинен був зібратися в Вірраті під прикриттям батальйону, висунутого на Васківесі. Завданням загону було рухатися просто в південному напрямку на Куру і, перебравшись через Муроленський канал, вийти на залізничну ділянку Коркеакоскі — Оривесі, щоби з заходу перетяти головним ворожим силам шлях до відступу. Група Вецера мала на ділянці Руовесі — Вілппула — Мянття скувати головні ворожі сили і перешкодити їм завчасним відступом уникнути оточення; якщо ворог почне відходити, група мусила вдатися до енергійного переслідування. Окремий загін Вілкмана мав зібратися в Ямсі на заході від Пяйянне, і прикриття для нього утворювали частини, висунуті на Евяярві і Кугмойнен. Його завданням було наступати зі сходу через Лянкіпог’я в напрямку залізничної магістралі і біля станції Орівесі доповнити оточення головних ворожих сил.
Наступальне військо було сформовано з тих самих шуцкорів, які від початку війни безперервно брали участь у боях. Нічого більше не залишалося, ніж використати їх і в наступі. До них додалися набрані з військовозобов’язаних частини, яких після прискореного вишколу підвезли на фронт. Єгерську піхоту не можна було використовувати: її організація і вишкіл щойно розпочалися. А що в резерві головнокомандувача перебувало лише два гренадерські батальйони і конче треба було більше, з наявного рядового складу військозобов’язаних терміново сформували сім резервних батальйонів. Більшості з них довелося долучитися до наступу.
Кількісний склад війська, що брало участь у головній операції, становив, якщо не враховувати резервів головнокомандувача, 12 000 вояків. За тодішніх обставин неабияка сила. Щоправда, були всі підстави піддати сумніву наступальну цінність війська, але не залишалося нічого іншого, як заплющити очі на вади і ризикнути!
Утім, станом приблизно на 10 березня супротивник скував наше військо в боях на всіх ділянках фронту. 3 березня головнокомандувач червоних і його російський начальник штабу дали «добровільним російським військовим частинам і фінляндській червоній гвардії» наказ, із якого наведу ось яку цитату:
Наказую всьому фінляндському війську в період від 3 до 9 березня підготуватися до наступів і 10 березня розпочати вирішальний наступ з метою винищення біляків у країні і захоплення залізниць Вааса — Сортавала, й особливо Гаапамякі — Піексямякі.
Головний наступ супротивника було спрямовано на ділянку між Пяйянне і Ботнічною затокою, де виконання наказу відбувалося з чималою ефективністю. На цьому фронті з близько 15 000 вояків командував вправний чоловік і бездоганна людина, металіст Гуґо Салмела. Допомагали йому полковник Булацель та інші російські офіцери. Оперативна ідея була такою самою, як і в нашому майбутньому наступі: скувати наше військо на ділянці Руовесі — Вілппула — Мянття і водночас скерувати власне наступальні колони в обхід зі сходу та заходу.
38
Г. О. Ялмарсон, шведський підполковник, узятий до фінляндської армії в званні полковника, служив раніше в жандармерії Персії і мав репутацію гарного організатора.