Увечері 23 червня, під час перебування фон Рибентропа в Гельсінкі, до уряду надійшло через Стокгольм таке письмове повідомлення від совєтського уряду:
Фіни неодноразово обманювали нас, а тому ми хочемо, щоб уряд Фінляндії зробив заяву, підписану президентом і міністром закордонних справ, що Фінляндія готова капітулювати і звернутися до совєтського уряду з проханням про мир. Якщо ми отримаємо від фінляндського уряду такий документ, Москва готова прийняти фінляндську делегацію.
Ось яким було підґрунтя тодішньої ситуації. Стояв вибір між беззастережною капітуляцією і підписанням пакту, який збільшував наші шанси створити передумови для укладання прийнятного миру.
Після війни лунають твердження, що непоправні оптимісти у Ставці вимагали підписання пакту, щоб Фінляндія поряд з Німеччиною змогла довести свою боротьбу до перемоги. Таке перекручування фактів свідчить — у найкращому разі — про дивовижну необізнаність. По-перше, Ставка — це не колегіальна установа, а орган, завдання якого полягає в тому, щоб виконувати волю й рішення головнокомандувача. Підписання пакту підтримувала не Ставка, а я. Мета полягала не в тому, щоб не дати можливість країні далі провадити війну, яку вже слід було вважати програною, а стабілізувати становище і створити засади для мирних перемовин. У тій формі, яку я запропонував, пакт ні до чого не зобов’язував фінляндський народ. У разі, якби президент склав свої повноваження, Фінляндія могла б безборонно діяти так, як потребувала ситуація. А чого саме вона потребувала — стосовно цього не було ані найменших сумнівів, принаймні в мене.
У процесі затяжних перемовин фон Рибентроп урешті повідомив, що Гітлера задовольнило б написане у формі листа незасвідчене зобов’язання, яке підписав би особисто президент і в якому було б сказано, що він — тобто президент чи призначений ним уряд — не братиме участі в укладанні миру, якого не схвалить Німеччина. Таке запевнення одноособово підписав президент Рюті 26 червня 1944 року.
Навряд чи треба додавати, що мені було неприємно переконувати президента вчинити дію, яка призведе до того, що в найближчому майбутньому йому доведеться залишити свій пост. Й особливо важко це було тому, що в мені бачили наступника президента Рюті. Але я вважав, що не можу діяти по-інакшому. Те, що президент Рюті, цілком усвідомлюючи наслідки, таки підписав зобов’язання, робить йому честь. В одному з міркувань, яке я подав, коли тривав суд над призвідцями війни, я зазначив: те, як діяв президент Рюті, було громадянським подвигом, і цю оцінку ніщо не може змінити.
Військова допомога, яка надійшла до нас завдяки підписанню пакту, була доволі невеликою, утім свою роль відіграла. Із цієї підмоги прибула наприкінці червня одна дивізія — 129-та піхотна — яка взяла участь у боях незадовго до того, як російський наступ послабшав[44]. Цінніший внесок зробила бригада штурмової артилерії, яка прибула ще до укладання пакту. Щоправда, вона була нечисленною, але мала сучасну й ефективну техніку. Найбільше важило те, що ми роздобули протитанкову зброю й багато боєприпасів. На найближчі місяці було забезпечено й надходження зерна. Вдалося, хоча й балансуючи над прірвою, створити основу для стабілізації ситуації, а відповідно — й для укладання миру.
Перший наступ на позиції ВКТ-лінії, який тривав чотири доби, оприявнив дошкульне місце фронту. То був відкритий район на півночі від Талі, дуже придатний для масованого використання танків. Водночас із тим, як уся ділянка між Виборгом і Вуоксою від 25 червня зазнавала безперервних атак, ворог кинув 10–11 дивізій, підсилених підрозділами танкового війська й штурмової артилерії, на відтинок фронту, що прилягав до Виборга зі сходу. Авіація теж сконцентрувала всю силу на цій ділянці, обороняли яку лише дві дивізії й одна бригада. Виснаженість цих частин вселяла велику тривогу, а надто що маневри росіян біля гирла Виборзької затоки свідчили про майбутню атаку на узбережжя західніше від Виборга. Тож треба було й на цьому напрямі тримати резерви напоготові.
На напрямі головного удару північніше від Талі ворогові вдалося поступово вклинитися в наші оборонні позиції на 4 кілометри вглиб. Утім контратаки нашого війська відкинули росіян трохи назад, і, докладаючи майже нелюдських зусиль, воно ледь не перетяло комунікації атакувального клину й не замкнуло його самого у великому мотті. Невдача цього маневру зумовлювалася насамперед тим, що ми мали занадто слабкі танкові сили. Чотири доби фронтом прокочувалися безупинною низкою то в той, то в той бік хвилі атак і контратак. Перед оборонцями постала загроза, що їх самих буде оточено, а тому їм врешті довелося перенести лінію фронту назад обабіч пробитого відтинку і зайняти позиції на нефортифікованій межі на рівні Ігантали.
44
З повідомлень німецької Ставки, де фігурували то одні, то інші кількісний склад і місце дислокації дивізій, які Німеччина відряджала до Фінляндії, було очевидно, що війська бракує.