Незважаючи на мої ясні вказівки, бій розпочали занадто слабкими силами, що унеможливило тривале стримування. Так змарнувалася чудова нагода завдати агресору ще дошкульніших ударів. Це було прикро зокрема тому, що ворог, як ми й чекали, рухався масивними формаціями і обходив ліси, заміновані в багатьох місцях. Колони під прикриттям танків наступали зруйнованими нами дорогами, на яких часто-густо виникали затори. Тоді вони ставали пречудовою мішенню і для піхоти, і для артилерійного обстрілу, однак нам бракувало сил, щоб ужити ефективних заходів. До того ж мало хто з фінських солдатів коли-небудь протистояв танкам у бою, а тепер їх сунула сила-силенна. Наслідком цього став психологічний шок. Утім його було швидко подолано, чому певною мірою сприяло те, що озброєння передніх батальйонів посилилося в останній момент 37-мм протитанковими гарматами «Бофорс». Тепер армія мала їх близько сотні, половину з яких було закуплено в Швеції, а другу — вироблено вітчизняною промисловістю.
Попри кількісну перевагу ворога, ми здійснили численні вдалі контрудари, і просуватися він спромігся лише повільно. Аж 2 грудня супротивник добувся до першої оборонної межі Ваммелсуу–Ківеннапа–Рауту–Тайпале, розташованої за 10–16 кілометрів від кордону. Там, де ворогові вдавалося пробитися, його відкидали назад, і ввечері вся межа знову опинилася в наших руках. Утім пасивність керування першими боями змусила мене втрутитися, і я дав наказ підсилити частини, які стримували ворога на напрямі Уусикіркко й Ківеннапа, двома полками — по одному на обох ділянках.
У цій ситуації стався прикрий епізод, обставини якого так і не вдалося до кінця з’ясувати. Пізно ввечері 2 грудня до штабу армії, розташованого в селищі Іматра, надійшло донесення: ворог десантувався в Пуумалі позаду правого крила війська прикриття і центр оборони пробито аж до села Сормула, яке містилося перед головною позицією. Якби це справді було так, це означало б, що підступи до позиції розтято на дві частини. Через це повідомлення обидва фланги війська прикриття дістали наказ відступати: частини на прибережній ділянці — на позиції під Уусикіркко, а ліве крило — частково поза Суванто, частково на захід у глибину оборонної лінії ІІ корпусу. Однак виявилося, що тривога фальшива: центр не було пробито, і жодного десантування теж не сталося. Поспішне рішення відвести фланги здійснили так швидко, що мій наказ знову зайняти здану місцину вже не вдалося виконати. Так ворог без особливих зусиль посів надзвичайно цінний район. Моє невдоволення тим, як відбувалося керування першими боями, спонукало 4 грудня дорогою з Гельсінкі до Ставки відвідати штаб армії в Іматрі, щоб іще раз акцентувати на важливості виявляти більшу активність на підступах до головної оборонної межі.
На той час було вже вивчено групування ворога і з’ясовано, що перша його лінія складається із семи дивізій і шести танкових бригад. Отже, наше військо прикриття, кількість якого сягнула до приблизно 13 000 вояків, стримувало ворога силою десь 140 000 вояків і 1000 танків. Скрізь, де нашим довелося відступити, вирішальну роль відіграли танки супротивника. Протидіяти цій зброї нам було важкувато. Протитанкові гармати продемонстрували свою ефективність, але вони забагато важили й були незручними в користуванні в мінливих ситуаціях маневрової війни.
Під час обговорення того, що саме треба зробити, аби краще протидіяти танкам агресора, виникла ідея спеціальних протитанкових підрозділів, озброєних в’язками ручних гранат і мінами. Я дав наказ негайно створити такий підрозділ у кожних сотні, батальйоні, полку й дивізії. Незабаром їх було озброєно ще однією простою, але ефективною зброєю — пляшкою із запальною сумішшю[19].
Ще до 5 грудня, тобто доки з’явилися протитанкові підрозділи, військо — здебільшого вогнем протитанкових гармат і польової артилерії — або знищило, або вивело з ладу 80 танків. Крім того, чимало підірвалося на мінах. З допитів полонених з’ясувалося, що під час наступу росіяни натрапляли на велику кількість знищених танків, а політруки запевняли, що то фінські.
19
Її було наповнено сумішшю хлорату калію (60 %), кам’яновугільної смоли (32 %) і ноулену (8 %). Запалювали пляшку за допомогою капсули із сірчаною кислотою, закріпленої на шийці пляшки. Близькі бої проти танків були на Зимовій війні найбільшими подвигами, адже щоб атакувати танк, маючи в руках лише пляшку із запальною сумішшю чи в’язку гранат, потрібні і вміння, і сміливість.