На чисельність втрат вплинули дві причини, які треба окремо зазначити: сувора зима й незадовільна військово-медична служба. Безперестанний холод призводив до того, що тисячі поранених замерзали на смерть, чекаючи на допомогу. Виявилося, що російська військово-медична служба не відповідає вимогам ситуації і нездатна забезпечити нормальне перевезення й лікування поранених. Своєю чергою це зумовило непропорційне зростання кількості померлих від ран порівняно з убитими.
Невигідне враження, яке склалося від дій російських збройних сил, підривало авторитет режиму, а тому це все треба було перекрити з допомогою пропаганди. Тож росіяни ще під час позиційної фази війни поширили міф про «лінію Маннергейма». Вони казали, що наша оборона на Карельському перешийку ґрунтується на неймовірно міцному і збудованому із залізобетону за останнім словом техніки оборонному бар’єрі, який можна порівняти з лініями Мажино й Зиґфрида і який ще не здолала жодна армія. Те, що росіяни пробили цю лінію, було подано як «подвиг, з яким не зрівняється ніщо у воєнній історії», якщо зацитувати офіційну заяву росіян. То порожні балачки: насправді все було геть по-інакшому. Лінія оборони, як я уже зазначав вище, складалася лише з нечисленних стаціонарних кулеметних гнізд і двох десятків нових гнізд, додатково збудованих на мою пропозицію, сполучених траншеями. То була позиція з польовими фортифікаціями, яка зовсім не мала глибини. Цю лінію народ охрестив лінією Маннергейма. Те, що вона витримувала натиск, зумовлювалося витривалістю й відвагою наших бійців, а аж ніяк не міцністю споруд. А що стосується поразок росіян на Східному фронті, то керівництво пропагандистських органів вочевидь не змогло вигадати жодного пояснення, яке його задовольнило б.
Без сумніву, росіяни енергійно скористалися набутим у фінляндській кампанії досвідом, реорганізуючи збройні сили під керівництвом маршала Тимошенка. За його словами, сказаними нашому військовому аташе в Москві, росіяни «багато чого навчилися в цій важкій війні, у якій фіни билися героїчно». Цікаво, що й генералісимус Сталін визнав, що його армія діяла слабко. Тому він, здається, у листопаді 1943 року висловив таку думку в розмові з президентом Рузвельтом: «Війна проти Фінляндії засвідчила, що радянська армія була недосить озброєною і погано впоралася із завданням. Унаслідок цього всю армію було реорганізовано, але все ж таки не можна сказати, щоб вона на момент нападу Німеччини була першокласною»[23]. Поза всяким сумнівом, це слушно, хоч російська промисловість за 1940–1941 роки встигла виробити напродчуд багато сучасної військової техніки. Утім набутий досвід росіяни не встигли застосувати на практиці. Ті самі вади в керуванні військом, у тактиці й організації, характерні для воєнних дій Червоної армії під час нашої зимової кампанії, оприявнилися й на першій стадії німецько-російської війни. Тож твердження німецької пропаганди, що фінляндська війна дала хибне уявлення про Червону армії, є безпідставним.
Цікавою деталлю реорганізації Червоної армії була ліквідація — принаймні офіційна — політичного керівництва війська й повернення генеральських та інших звань з усіма відповідними чималими привілеями. Однак через великі поразки на німецько-російському фронті влітку 1941 року було повернуто двоїстість керівництва, і чвари між цими двома керівними ланками, тривають, про що зовнішньому світові відомо мало.
Зимова війна дає виразне уявлення про оборонні можливості Фінляндії, а також про вади нашої обороноздатності. Набутий досвід засвідчив: мали рацію ті, хто два десятки років обстоював думку, що в нашої країни є більші можливості, аби боронитися від східного велетня, ніж це видно зі статистики населення, а також що природні умови і якісна перевага живої сили можуть вирішально вирівняти кількісну диспропорцію. Жодному ентузіастові оборони країни не спало б на думку заявляти, що ми надовго зможемо давати відсіч силі, яка переважає нас у багато разів. Але існували підстави стверджувати, що можливо так розбудувати збройні сили, аби агресія занадто дорого коштувала нападникові, скувала його військо та інші ресурси на тривалий час, а також, у найкращому разі, спричинила вигідні для нас ускладнення. Слушність цих припущень іще виразніше видно на тлі мінливих зовнішньополітичних констеляцій світових конфліктів, які — якби ми наготувалися до війни — збільшили б наші можливості залишатися поза війною.