Зустріч у Копенгагені 25 лютого між міністрами закордонних справ Швеції, Норвегії й Данії лише ще більше увиразнила нашу ізоляцію. Як виявилося, міністри не могли сформулювати своє комюніке так, щоб у ньому йшлося про підтримку Фінляндії. Їхнє «сподівання на те, що конфлікт якомога швидше буде розв’язано мирним шляхом, зі збереженням незалежності Фінляндії» нічогісінько не важило для Совєтського Союзу.
Тим часом з Парижа й Лондона надійшли докладніші відомості про згадану вище ухвалу Conseil Suprême від 5 лютого. Скидалося на те, що вона стала підсумком компромісу. Англія до того часу гальмувала плани інтервенції. За словами прем’єр-міністра Даладьє, через слабку готовість до війни імперія воліла відкласти здійснення задумів на рік. Франція, своєю чергою, полишила ідею операції проти Петсамо (цей задум містився в ухвалі і мав стати одним із пізніших заходів, залежно від розвитку ситуації). Тепер було наголошено на тому, що допоміжна експедиція в середині березня десантується в районі Нарвіка, звідки її скерують до Фінляндії. Операцією мали керувати британці.
Приблизно 20 лютого я прийняв у Ставці британського генерала Лінґа й полковника Ґаневаля. Останній саме повернувся з Парижа й переказав вітання від французького головнокомандувача генерала Ґамелена. Той повідомляв, що вважає становище Фінляндії безнадійним, та якщо вдасться домогтися допомоги західних держав, наша країна має шанс важкою боротьбою і з великими стражданнями досягти задовільної розв’язки. Однак ні Лінґ, ні Ґаневаль не могли надати мені детальнішої й точнішої інформації про кількісний склад підмоги, час її виправи, сподівання на те, що Швеція й Норвегія погодяться на її транзит, і про інші деталі, пов’язані з експедицією. Утім вони натякнули, що контрзаходи Німеччини у Швеції та Норвегії заблокують уже перші ешелони, тож допомога Фінляндії відійде на другий план.
Втягування Швеції й Норвегії у війну між великими державами було не в інтересах Фінляндії, адже в такому разі це перекрило б і західним державам, і Швеції шлях для постачання військових матеріалів. До того ж ми, можливо, втратили б шведсько-норвезький добровольчий корпус, який саме прямував на фронт. З огляду на загрозливу ситуацію на Карельському перешийку мені нічого не лишалося, як порадити урядові шукати компромісу з Кремлем. Уряд дізнався про мою позицію через генерал-майора Вальдена, який 22 лютого відвідав мене у Ставці.
21 лютого міністр закордонних справ звернувся до свого шведського колеги, міністра Ґюнтера, з проханням про посередництво. Відповідь з Москви надійшла два дні по тому. Як виявилося, мінімальні умови СССР полягали, крім передавання Ганко, ще й у відновленні «кордону Петра Великого», затвердженого 1721 року Ништадтським миром. Це означало віддати більшість Карельського перешийка з містами Виборг, Сортавала й Кякісалмі. Крім того, Москва вимагала укласти оборонний союз між СССР, Фінляндією й Естонією для захисту Фінської затоки. Умови стали суворішими.
Поставши перед цими приголомшливими вимогами, уряд повторно попросив у Швеції збройної допомоги й права для французько-британської підмоги пройти через шведську територію. Стосовно обох пунктів відповідь була негативною, і єдине, на що, можливо, погодилася б Швеція, — це збільшити кількісний склад добровольчого корпусу. Що стосується інтервенції західних держав, британський посол у Гельсінкі, міністр Верекер, повідомив: військо складатиметься приблизно з 20 000–30 000 вояків і вони будуть готові вантажитися на кораблі 15 березня. Це означало б, що прибуття експедиції можна чекати не раніш як за місяць після того. Про проблему транзиту міністр не міг повідомити нічого певного. За його словами, Фінляндія сама мала подбати про належне рішення справи в Стокгольмі й Осло.
Попри непохитну позицію шведського уряду, було ухвалено, що міністр закордонних справ іще раз поїде до Стокгольма на перемовини зі шведським урядом і послом СССР. 27 лютого міністр Таннер зустрівся з прем’єр-міністром Ганссоном. Той повторив, що не варто сподіватися ні на пряму шведську військову інтервенцію, ні на дозвіл проходження війська західних держав територією Швеції. «Німеччина, — повідомив прем’єр-міністр, — прямо й офіційно сповістила шведський уряд, що посилання до Фінляндії шведського війська (тобто не добровольців) втягне Швецію у війну між великими державами». Він порекомендував негайно укласти мир, незважаючи на важкість умов, і водночас висловив готовість Швеції надати Фінляндії економічну допомогу. Міністр Таннер запитав, чи погодиться Швеція, якщо ми задовольнимо вимоги росіян, створити оборонний союз із Фінляндією. На це Ганссон відповів, що така ідея для нього не нова і він особисто ставиться до неї з прихильністю. Також додав, що якби такий союз існував 1939 року, Совєтський Союз не напав би на Фінляндію[28].
28
Опис розмови між прем’єр-міністром Ганссоном і міністром Таннером, що відбулася 27 лютого 1940 року, ґрунтується на інформації останнього, як її подано в меморандумі Комітету у справі розслідування зовнішньої політики Фінляндії (т. зв. «Комітету Горнборґа»). Докладніший опис розмови міститься у творі Таннера, опублікованому після написаного вище (Väinö Tanner. Suomen tie 1939–1940, Helsinki 1950, с. 255).