Якщо громадська думка в обох цих країнах — й особливо у Франції — спонукала тамтешні уряди посісти активну позицію на користь Фінляндії, то стосовно урядів у Стокгольмі й Осло можна стверджувати, що вони не дуже зважали на народний рух, який виник через російську агресію. Коли 13 грудня 1939 року запрацював новопризначений шведський уряд, прем’єр-міністр Ганссон заявив, що його політика має на меті «створення довіри й пошани до волі нашого народу до незалежності й нейтралітету». Назавтра, коли в Женеві розглядали питання про виключення Совєтського Союзу з Ліги Націй, скандинавські країни утрималися від голосування. Їхня пасивна позиція увиразнювала ізольоване становище Фінляндії і послаблювала наші політичні можливості.
Першою й головною передумовою раціональної зовнішньої політики є потужні збройні сили. Щоправда, оборонною доктриною 1925 року Швеція зменшила своє озброєння, але через напруження загальної ситуації в 1930-х посилилося її бажання оборонятися, наслідком чого стала відповідна доктрина 1936 року. Вона неабияк зміцнила збройні сили, а отже, й покращила можливості для активної зовнішньої політики. На початок Другої світової війни Швеція мала оборонне відомство, яке порівняно з погано оснащеною армією, з якою Фінляндії довелося ставати до боротьби, мабуть, можна назвати ефективним. Його дошкульним місцем був вишкіл, але цю ваду компенсували непоганий фізичний стан шведів, першокласна техніка й високорозвинута промисловість. До того ж рівень вишколу зростав, коли приблизно половина бойових сил армії, а також деякі частини ополчення від початку вересня 1939 року проходили навчальні збори упродовж меншого чи більшого терміну. Коли почалася Зимова війна, було оголошено мобілізацію для частини армії і дислоковано на заході від річки Торніонйокі близько 100 000 бійців, об’єднаних у ІІ армійський корпус.
Під час московських перемовин восени 1939 року шведський уряд не вважав, що в інтересах країни надавати ефективну підтримку Фінляндії. Можливо, це тому, що російські вимоги не здавалися йому загрозливими для Швеції. Однак коли почалася війна, а надто Москва визнала уряд Куусинена й уклала з ним пакт про дружбу і взаємодопомогу, мало стати зрозуміло, що мета СССР — захопити всю Фінляндію, і не менше. Совєтизована Фінляндія становила б таку велику загрозу для Швеції, що напрохується думка: у власних інтересах Швеції було б усіма засобами протидіяти російським планам. Маючи зосереджені в північній Швеції великі мобілізовані сили, шведський уряд, можливо, зміг би розмовляти мовою, яку зрозуміла б Москва. Водночас, імовірно, ще один диктатор замислився б, розробляючи — з певністю в пасивній позиції Швеції — план агресії проти Норвегії.
Під час Зимової війни шведські офіційні кола раз по раз стверджували, що Швеція не в змозі надати Фінляндії збройної допомоги внаслідок позиції Німеччини, і ця теза стала стрижневим пунктом у фінсько-шведському діалозі. Ті самі аргументи вони наводили і Моґра, послу Франції у Стокгольмі. Той поінформував свій уряд: «Німеччина сповістила шведський уряд, що офіційна збройна допомога Фінляндії вважатиметься casus belli»[30]. Після всього цього здавалося цілком можливим, що тиск Німеччини на Швецію інспірував Кремль.
Тепер, однак, з’ясовується, що аргументи шведів були простою відмовкою. Вони не ґрунтувалися ні на чому іншому, крім хитких припущень і туманних натяків. Шведам навіть не хотілося перевіряти, чи відповідають вони дійсності. Прем’єр-міністр Ганссон сам у виступі в риксдагу 17 січня 1940 року визнав, що «нам не надходило ні попереджень, ні погроз із боку Німеччини». Якби Німеччина взагалі коли-небудь «прямо й офіційно» — як він 27 лютого заявив Таннеру — погрожувала воєнними наслідками в разі шведської інтервенції у Фінляндії, цей головний аргумент пасивної позиції напевно не забули б зазначити в зібранні документів[31], опублікованому спеціально для роз’яснення й обґрунтування політики шведського уряду під час війни. Однак ні про що таке не сказано в цій шведській «Білій книзі». Навпаки, у ній є виразне свідчення того, що такого демаршу з німецького боку взагалі не існувало. Зокрема з’ясовується, що посол Швеції в Берліні Рихерт при різних нагодах інформував про заяви, які свідчили, з одного боку, що втручання Швеції в російсько-фінський конфлікт не призвело б до жодних контрзаходів Німеччини, а з другого — що Німеччина не намагалася «стримувально» вплинути на шведський уряд у питанні допомоги Фінляндії. Власне уявлення про позицію Німеччини Рихерт сформулював у листі від 19 лютого:
31
Handlingar rörande Sveriges politik under andra världskriget. — Förspelet till det tyska angreppet på Danmark och Norge den 9 april 1940. Stockholm, 1947.