Як це відбувалося і перед початком Зимової війни, почастішали порушення кордону літаками, що вселяло тривогу. Небезпека нападу з повітря, а надто парашутного-десантного війська, спонукала негайно підсилити столичний гарнізон.
На той час почали з’являтися ознаки того, що Німеччина більше зацікавилася рештою Східної Європи, тобто Фінляндією й Румунією. 31 серпня вона надала останній гарантію, і це зупинило експансію СССР на Балканах. Що стосується Фінляндії, зближення з боку німців відбувалося в набагато скромніших формах. Тож не має під собою жодного ґрунту інформація, яку опублікував колишній міністр закордонних справ Румунії Ґафенку[34], начебто Німеччина восени 1940 року за спиною в СССР домовлялася з Фінляндією про військовий пакт.
Прелюдією німецько-фінляндських контактів стала телеграма, яку я отримав 17 серпня 1940 року від посла Фінляндії в Берліні. У ній він повідомляв, що неназваний пасажир привезе важливого листа, і просив назавтра вранці особисто отримати його на Мальмському летовищі. Це мені якраз було зручно, адже вранці 18 серпня я намірявся летіти до Ювяскюлі, щоб відвідати перші щорічні збори Братерської спілки інвалідів війни. Прибувши на летовище разом з міністром оборони Вальденом і генерал-лейтенантом Гайнрихсом, я виявив, що туди запрошено й міністра закордонних справ Віттинґа. Прочитавши листа, я поінформував обох міністрів про його зміст: мене просили того самого дня прийняти німецького підполковника Вельтьєнса, якому доручили переказати мені повідомлення райхсмаршала Ґеринґа. Перед тим як вирушити, я послав додому звістку, що буду ввечері.
Підполковник Вельтьєнс прибув до мене додому ввечері того самого дня, дуже коректно доповів про себе й переказав вітання від Ґеринґа. Той цікавився, чи дозволить Фінляндія, як це зробила Швеція, транзит постачання (Nachschub), а також перевезення відпускників і хворих до Кіркенеса й назад. Крім того, Вельтьєнс повідомив, що тепер ми зможемо отримати військові матеріали з Німеччини.
Я висловив задоволення тим, що існують перспективи поповнити матеріально-технічну базу наших збройних сил, але звернув увагу гостя, що не можу відповідати на питання стосовно транзиту фінляндським тереном, бо такі питання не належать до моєї компетенції. Через те я порекомендував йому звернутися до міністра закордонних справ і заявив, що можу переказати прохання про зустріч. На це Вельтьєнс відповів, що не має права розмовляти на цю тему ні з ким, крім мене, і що йому якраз наказано уникати зустрічей з очільниками держави й політичними діячами.
Попри мою відмову обговорювати це питання, Вельтьєнс попросився відвідати мене наступного дня, щоб, як він сказав, дістати принципову відповідь, і райхсмаршал сподівався, що вона складатиметься з одного-єдиного слова — «так» чи «ні». Я заявив про готовість прийняти його, але додав, що моя відповідь не зміниться. Дізнавшись про побажання не обговорювати це питання з нашим керівництвом зовнішніми відносинами, я лише зауважив, що моїм обов’язком є сповістити про зміст нашої розмови прем’єр-міністра Рюті, який на час хвороби президента Калліо виконував функції очільника держави. Коли я зробив це ввечері того самого дня, виконувач обов’язків президента доручив мені переказати райхсмаршалові через його емісара позитивну відповідь на питання про дозвіл на транзит. Коли Вельтьєнс відвідав мене назавтра вранці, я ознайомив його з відповіддю.
Міністр оборони негайно відрядив представників до Німеччини, щоб закупити матеріальні засоби. На перемовинах німці зобов’язалися також віддати частину призначеної для Фінляндії зброї, яку було вивантажено в норвезьких портах під час Зимової війни, а потім конфісковано німецьким військом, а також відшкодувати ту, якою вони вже скористалися.
Деталі транзитного руху обговорювали військові органи обох країн, досягнувши технічної домовленості 12 вересня. Саму угоду було підписано 22-го числа після перемовин між представниками міністерств закордонних справ. Вони прописали всі формулювання, не вислухавши думки військових органів Фінляндії, і угода не мала наслідком жодних близьких контактів між фінляндським й німецьким Генштабами.
Угода про транзит згодом зазнала суворої критики, але по її укладанні уся країна зітхнула з полегкістю. Кожен розумів, що зацікавлення Фінляндією з боку Німеччини було в тодішньому становищі єдиною соломинкою, за яку ми могли вхопитися, нехай і ніхто не міг знати, наскільки вона міцна. У середині вересня ще нічого не віщувало розірвання німецько-російського пакту, а також не було відомо, які саме домовленості могли існувати між цими двома диктаторськими країнами щодо розподілу сфер впливу в Північній Європі. Однак подальший перебіг подій і насамперед те, що саме стало відомо про плани росіян під час візиту Молотова до Берліна в листопаді 1940 року, переконало мене: якби не ознаки зацікавлення з боку Німеччини, які оприявнила угода про транзит, Фінляндія ще восени 1940 року стала б жертвою повторної агресії, зустріти яку ми на той час ще не наготувалися.