Василь Паливода
СПОГАДИ УКРАЇНСЬКОГО ПОВСТАНЦЯ І БАГАТОРІЧНОГО В'ЯЗНЯ ГУЛАГУ
Спогади
----------------------------------------------
"А ми тую червону калину..."
ПЕРЕДМОВА
В підгірському селі під Чорним лісом на Івано-Франківщині в родині селянина я побачив світ в 1925 році. Дитинство моє не відрізнялося від дитинства мільйонів подібних мені сільських хлопчиків, хіба що з тією різницею, що в дуже ранньому віці навчився читати та писати від свого старшого на три роки брата Романа. Поки досяг шкільного віку, то вільно читав та писав, тому перший клас не відвідував, а вчителі відразу направили мене в другий. Науку засвоював добре, не дивлячись на те, що, як звичайно по селах, треба було пасти худобу літом, а в інші пори року дещо допомагати родині по господарству. Вечорами та по святах читав художню літературу та газети, які позичав у місцевій сільській читальні "Просвіта". Крім шкільних читанок, прочитав "Кобзаря", а надзвичайно любив з насолодою читати історичні книги про козаччину та стрілецьку добу. Т. Шевченко та І. Франко визначили незворотний революційний шлях мого буття. В ті часи товариство "Просвіта" вело по селах Західної України просвітницьку виховну працю, навчаючи громадськість долати неграмотність та залучаючи обдарованих людей до громадської відповідальності, влаштовуючи різні концерти, вечори, фестивалі і, таким чином, згуртовувало людність краю коло визвольної ідеї. Я ніколи не оминав таких заходів, бо вони, хоч і не були на високому мистецькому рівні, але давали поштовх усвідомити — хто ми і чиї ми діти.
Після закінчення сільської школи вчителі прийшли до мого покійного батька і вмовляли його посилати мене дальше вчитися. На це мій батько відповів так: "Якщо його посилати до вищих класів вчитися, то мені треба продати великий шмат поля, щоби мати гроші, бо за науку треба платити. Він вивчиться, а потім буде гнити у криміналі". В ті передвоєнні часи польської окупації хто міг на власний кошт вчитися, то із здобуттям освіти і ґрунтовним вивченням історії України само по собі напрошувалося питання: "Чому ми, великий народ, і не маємо своєї держави? Чому ми раби і тягнемо ненависне вороже ярмо? Чому така несправедливість до нашої нації?" В ті часи ішов інтенсивний процес розбудови підпільної мережі ОУН і дуже багато свідомої молоді вступало в заборонену польськими властями підпільну Організацію. Звичайно, що польська дефензива (таємна поліція) висліджувала членів ОУН і за підпільну працю засуджувала. Мій батько про це все знав, бо навіть з нашого села за участь в підпільній праці хлопці сиділи у Березі Картузькій, тож він не хотів, щоби його дитина гнила в тюрмі, а старався зробити з мене сільського господаря, хлібороба. В українських газетах час від часу описували про судові розправи над учасниками ОУН, і само собою розуміється, що це піднімало дух нашого народу, що він має таких геройських синів, які не плазували перед окупантами, а сміло боролися за волю України. Читаючи такі статті, я і себе бачив в лавах борців за відновлення Української державності.
Всі наші плани перекреслила війна. Німці напали на Польщу, тож багато наших людей чомусь вірили, що при німцях буде краще, як у панській Польщі, бо поляки обкладали різного роду великими податками напівбідне населення, забороняли в школах викладати українську мову, не допускали українців до уряду. Тому всі з надією чекали на гітлерівських "визволителів". Надії не справдилися, бо 17-го вересня 1939 року Західну Україну захопили більшовицькі визволителі, подали нам "братську руку", а на шию — петлю. Було надзвичайно багато галасу про возз'єднання українських земель, та скоро ту ейфорію затьмарили арешти нашої інтелігенції та примусове переселення національної еліти та духовенства у сибірську вічну мерзлоту. Наші "старші брати" оголосили боротьбу з неписьменністю, щоби кожний мешканець міг читати безсмертні та непогрішні твори батьків світового пролетаріату Леніна та Сталіна. Я продовжував науку без ентузіазму, бо мої родичі жили у вічному страху, очікуючи вивозу на Сибір. Одноосібників, в кого були коні, заставляли їхати на так званий "форшпан", це слово австрійське, воно означало, що часто треба було відвозити до району та привозити звідти багато всяких активістів-трутнів, агітаторів, фінагентів, уповноважених, чекістів, міліціонерів та всякого роду начальників, які насильно скликали мітинги, утверджували "совєтську власть", табунами ходили по хатах, агітували організовувати колгоспи, питали, кому не подобається "совєтська власть", все переписували, обкладали великими податками, які не в силах було сплатити, а за непослух та невиконання грозили білими ведмедями. Перевіреними методами викликали в суспільстві так звану "класову боротьбу", ненависть, бо поділили селянство на бідняків, середняків та куркулів і вмілими підходами нагуцькували одних на других, і той, хто мав трохи більше поля і коней, то той був найнебезпечніший для пролетарської влади, ворог народу, експлуататор і був претендентом при першому вивозі потрапити "на білі ведмеді".
Нагрянула німецько-більшовицька війна, і знову багато наших людей мали велику надію на покращення політичного та матеріального життя, бо за час більшовицької окупації загинуло по тюрмах та засланнях чи не мільйон мешканців Західної України. Перші дні німецької окупації були обнадійливі, а з проголошенням Акту відновлення Української державності 30 червня 1941 року та з арештом керівників проголошеного українського уряду ситуація перемінилася. ОУН була змушена піти в глибоке підпілля, і почався чорний день німецького "нового порядку".
З приходом німців Український Центральний Комітет в Івано-Франківську заснував державну гімназію з українською мовою навчання. Я склав вступні іспити і навчався в гімназії два роки. В моїх споминах "Знайомство з гестапо" я описав про перебування в гестапівській в'язниці, яке остаточно визначило моє ставлення до окупантів нашого краю. Весною 1943 року я зголосився добровольцем в УНС — Українську Народну Самооборону, яка весною 1944 року влилася в УПА. В Карпатах, в Коломийському районі, я пройшов військовий вишкіл в Першому курені їм. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Крім військового вишколу, який припав мені до душі і був моєю заповітною мрією, я волею долі був на світанку зародження української підпільної повстанської армії, так би мовити, в її колисці, і до того в такому середовищі легендарних лицарів волі і честі, які свідомо ступили на шлях відродження української державності і рішили ціною самопосвяти, ціною власного життя здобувати волю України. В таборі були різні люди, і за віком і за фахом, але нас всіх єднала спільна мета, ми спалили за собою всі мости, перейшли Рубікон і прямували за провідною зорею, яка освітлювала нам шлях тернистий до Великого Чину.
Моє перебування в УПА залишилося в моїй свідомості як акумулюючий стимул, як немеркнуче життєдайне джерело світла, яке зігрівало моє буття в примусових мандрах по безчисельних сибірських таборах, додавало мені духовної наснаги на тернистих невольничих шляхах в червоному пеклі кремлівського сатани. В 1944 році я попав в добре замасковану засідку, не встиг навіть вжити зброї, був полонений, побитий і відправлений в слідчі ізолятори НКВС, пройшов тортури і за "озброєну, контрреволюційну діяльність та ізмєну Родіни" був засуджений військовим трибуналом 4-го Українського фронту на 20 років каторжних робіт, але після пересуду був засуджений на 10 років "ісправітєльних трудових лагерей особого режима" і в 1945 році був відправлений ешелоном-етапом в так званий СИБЛАГ в Кемеровську область.
В 1950 році мене перевезли з Сибіру в Казахстан, в концентраційні табори "посиленого режиму". В 1954 році був звільнений з-під варти, але за присудом трибуналу мусив ще відбути 5 років спецпоселення в м. Караганді. Тут нам видали паспорти — "вовчі білети" і заставили відмічатися два рази на місяць в комендатурі КДБ, без права виїзду за межі Караганди. На спецпоселенні я одружився з дівчиною-волинянкою, Христиною Твердинюк, з Лановеччини, яка була військовою зв'язковою УПА і теж відсиділа 10-річний термін ув'язнення в концтаборах ГУЛАГу. З політичною відлигою 1956 р. нам дали дозвіл повернутися в Україну, але в місцях народження не приписували, хіба що за великі хабарі. Такої суми грошей ніхто не мав, бо з таборів на волю вийшли без всяких засобів до існування, тому ми з дружиною та маленьким сином змушені були оселитись тимчасово в Луганській області та працювали на шахтах. Там одержали українську прописку і аж щойно з тією пропискою випадково при щасливому збігу обставин нас приписали в м. Скалаті Тернопільської області. Ми з дружиною виростили двох синів, допомогли їм — старшому Ярославу закінчити Сільськогосподарську академію, а молодшому Богданові — Державний університет ім. Шевченка. Ми обоє з дружиною на пенсії, часто згадуємо пройдений тернистий шлях боротьби, згадуємо друзів по підпільній боротьбі, які пішли в безсмертя. Ми вдячні долі, що попри всі небезпечні трагічні обставини, які межували зі смертельним ризиком і питанням "бути чи не бути", ми все ж волею Небесного Творця пережили все і дочекалися тріумфу надлюдських змагань нашого народу в побудові Української держави. Віримо, що прийдешнє покоління гідно оцінить наші змагання, розвіє штучний несправедливий міф, створений більшовицькою ідеологією, який спотворив і фальсифікував український безпрецедентний національно-визвольний рух 1940-1950 років.