В процесі польсько-німецької війни в 1939 р. та німецько-радянської в 1941 р. ОУН змогла якусь кількість зброї потаємно зібрати в тих місцях, де проходили бої, та приховати в криївках, але цього було мало, щоби озброїти армію, і тепер треба було решту зброї добувати у ворогів. У Галичині перші військові формації називалися УНС — Українська Народна Самооборона, її керівником був сотник "Беркут". ОУН почала їх формувати весною 1943 р. Все це робилося у великій конспірації, бо всюди лютувала гітлерівська таємна поліція, Гестапо, і за найменшу підозру спротиву фашизму вони жорстоко розправлялися, арештовували, тортурували, відправляли в концтабори, розстрілювали, родину теж арештовували, а майно конфісковували та оселю спалювали. Все робилося, щоби застрашити, зламати волю до боротьби, посіяти зневіру в успіхові, терором придушити найменші спроби захистити людську гідність. Не дивлячись на жорстокі заходи окупантів, ОУН втілювала в життя крок за кроком Постанову З'їзду ОУН про створення УПА.
Як тільки мені стало відомо, що формується повстанча армія, я, 18-річний юнак, за покликом серця та за велінням совісті вирішив зголоситися добровольцем у лави створюваної у підпіллі омріяної для мене Української армії. Я заявив своєму станичному, що я обдумав все, як слід, і не можу в даному разі бути пасивним спостерігачем і стояти осторонь таких незвичайних подій в той час, як буде вирішуватися доля України. Я готовий був служити Україні, готовий зносити весь тягар повстанчого життя, готовий до надзвичайних ситуацій, які мене чекають на тернистому шляху в боротьбі за відновлення Української держави. Доля України хвилювала нас, молодих, бо ми не були байдужими до того, що загарбники робили з нашим народом, що нас вони вважали худобою, робочою силою, ми повинні були, як воли в ярмі, тягнути плуг від зорі до зорі, а як вже не було сили, то нас щедро та дошкульно періщили батогами. Крім того, при відході совєтських військ з території Західної України в 1941 р. ми не дорахувалися чи не мільйона наших людей, і то переважно молоді, яких виморювали по тюрмах та в засланнях вихованці кривавих диктаторів Кремля, Леніна та Сталіна. По приході на наші землі гітлерівських окупантів ситуація не змінилася, бо одних за непокору та спротив фашизму розстрілювали, а на інших, особливо молодих, робили облави, як на звірів, ловили, вантажили у вагони і відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Таким чином, повторювалася історія, — як колись татари ловили наших предків і продавали туркам в неволю на каторжні роботи. Отже, перед молоддю стояло запитання: чи підкоритися вередливій долі і працювати на ворогів, бути рабами — чи взяти зброю в руки і боротися з окупантами, вигнати їх з нашого краю і збудувати свою самостійну державу.
Мій станичний намалював мені непривабливу картину грізних буднів підпільного повстанчого життя, повну тривог, небезпек та самозречення. Я фактично ще до того не уявляв до кінця той не осмислений, не пройдений, не звіданий, повний патріотизму тернистий, але гідний похвали і пошани повстанчий шлях боротьби за волю України. Ще раніше я мав змогу із захопленням читати багато книжок письменників Дмитра Яворницького, Андрія Чайковського, Вячеслава Будзиновського, Дмитра Донцова, Адріяна Кащенка, Миколи Костомарова, Панька Куліша, Олеся Бабія та багато інших, але на першому місці були Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Це були книги високоідейні, патріотичні, з історії нашого народу, в яких герої тих книжок, наші славні предки, відважно виступали в бій з лютими ворогами, боронили нашу землю, наш край, наш народ, залишаючи прийдешнім поколінням свої імена, вкриті безсмертям і славою. На мене прочитані книжки справляли незабутнє враження, і мені дуже хотілося повторити подвиги наших славних предків, стати таким, якими були вони, бо для них щастя народу, воля і свобода були вище свого життя.
В юнацькі роки мені дуже часто приходилось чути розповіді вояків Першої світової війни, які воювали на різних Фронтах, а після розпаду Австро-Угорської імперії та революції в Росії брали участь в національно-визвольних змаганнях українського народу, в побудові УНР та ЗУНР. Ці живі учасники тих історичних подій зі скорботою та смутком згадували про невдачу у справі побудови своєї держави і про ті жорстокі наслідки після капітуляції УНР, бо тих, які служили в УГА та в легіоні УСС — хто з них попав у більшовицький полон, — їх усіх знищили, а тих, хто попав у польський полон — цих довгий час тримали в концтаборах і жорстоко знущалися над ними, і багато з них повернулося каліками до своїх родин. Вони часто з ненавистю та злобою згадували про беззаконня й жорстокість польських окупантів, які переслідували та гнобили українських патріотів. Ці розповіді репресованих, покривджених українських вояків зроджували в моїй свідомості ненависть та жадобу помсти до гнобителів нашого краю, хто би вони не були, бо це були кровожерливі звірі в людській подобі, безжальні й дикі тирани, які знущалися та вбивали беззбройних, полонених, беззахисних людей. Після всього прочитаного й почутого з уст учасників та очевидців тих пам'ятних ганебних подій я постановив собі за мету, що як стану дорослим, то зроблю все від мене залежне, щоби над нашим народом ніхто не знущався і щоби наш народ був вільний.
В книгах та розповідях були різноманітні історичні події, радість перемог та гіркота невдач, але основне і найголовніше — любов до України, до свого краю залишалася незмінною в усі часи буття нашої нації. Любов до України кликала нас до самопосвяти, до великого чину, до справедливої боротьби за волю України. Наша розмова зі станичним відбувалася по всіх правилах підпільної конспірації, і мені було сказано про нашу розмову нікому не говорити, а готуватись до переходу на нелегальне становище в підпілля і чекати виклику. Навіть у моїй родині, крім старшого брата, про це ніхто не знав, хоча родина була вороже настроєна проти окупантів нашої землі, бо невольниче ярмо гострим терням впивалось у наші серця. Це ярмо впивалось у тіло цілого нашого народу — жорстоким пануванням пихатих завойовників, які на кожному кроці підкреслювали свою зверхність і беззастережне право вершити грубе беззаконня на правах загарбників, яким дозволялося по неписаних законах чужинецького насильства знущатися, залякувати, тероризувати, а то і вбивати українське населення, не відповідаючи за це перед правосуддям. Навпаки — найбільш жорстокі шовіністи і садисти нагороджувалися властями орденами та медалями, як ревні виконавці, запопадливі оборонці фашистських та комуністичних режимів.
Нас, добровольців, було двоє з нашого села, і одного вечора станичний нас повідомив про відхід. Ми непомітно зійшлися до хати станичного, а потім разом пішли на зв'язок. Там станичний звернувся до нас з коротким побажанням вірно служити Україні, не зганьбити себе, не забувати про родину, про рідний край, а закінчив словами, що ми повинні "Україну здобути або дома не бути". Наостанок ми обмінялися привітом "Слава Україні — Героям слава" і в супроводі зв'язкового пішли в нічну темряву. Відходили з рідного села в піднесеному настрої, бо переходили рубікон, переходили межу в невідоме, бо навіть і багата фантазія, яка би вона не була пророча, не могла дати відповідь — що нас чекає за тією межею. Уява рисувала різні картини, але це все здебільшого було базоване на почутих та прочитаних історіях. За підпільною тактикою та конспірацією, ми ішли мовчки, безшумно, прислухаючись до нічних звуків, заглиблені в свої мрії, розмірковуючи над тим, що було, стараючись підняти хоч кінчик завіси майбутнього, щоб хоч трішки зазирнути в невідоме і таємниче, в яке ми, не вагаючись, пішли. Це невідоме і Таємниче кликало нас до Великого Чину, кликало прислужитись Великій Ідеї, яка нами володіла і якій ми повинні віддати вогонь свого серця, синівську незрадливу любов та даний Небесним Творцем талант.
В сусідньому селі на зв'язку ми застали теж двох добровольців, і вже вчотирьох пішли далі по зв'язках. Таким чином від станиці до станиці тільки ночами ми наближалися до призначеного Проводом місця збору сотні. По дорозі приєднувалися до нас такі ж самі, як ми, хто з вогнепальною зброєю, хто з холодною зброєю, хто з різними частинами до стрілецької зброї — коротше, хто що міг роздобути. Наша група збільшувалась кожний день, і тому районний провідник ОУН призначив з-поміж нас старшого вояка, який служив у польській армії і був на польсько-німецькій війні в 1939 р. Він мав великий військовий досвід і, таким чином, відповідав за нашу групу, давав вказівки, давав команду як поводитись у дорозі, як маскуватись по всіх правилах підпільної конспірації.