Скоро ми освоїли нічну тактику пересування в терені, рухались, мов нічні привиди, безшумно, один за одним або, як у нас називалося, стрілецьким рядом, польовими дорогами, малопомітними стежками, обминаючи села та містечка, звикали до нічних маршів, звикали орієнтуватися в темряві, подавати сигнали різного значення. Спочатку було важко, але кожний з нас старався засвоїти ці нові для нас навички, бо починали розуміти, що така тактика буде необхідною в процесі нашої майбутньої боротьби, бо під покровом ночі треба буде непомітно добиратися до ворожих позицій, щоби раптовим неочікуваним наскоком ліквідувати ворогів. Тільки тепер ми стопроцентно зрозуміли слова нашої революційної пісні, де співається: "Ліс — наш батько, темна нічка — мати". На день ми зупинялися на заздалегідь приготованих і призначених Проводом ОУН хуторах на окраїнах сіл — взагалі в таких місцях, подалі від доріг і стежок, де би нас ніхто не бачив і, якби раптом виникла якась загроза, щоби був поблизу ліс чи яруга, щоби можна було непомітно зникнути, не наражаючи на небезпеку тих людей, які давали нам на день притулок.
На теренах Західної України діяла теж добре законспірована таємна німецька розвідка гестапо, і ці запроданці за юдині срібняки запопадливо стежили за всім, що твориться, хто незадоволений німецьким "новим порядком", і дуже часто по їхніх доносах приїздили каральні загони, оточували оселі, арештовували приречених, били, вивозили в концтабори, майно розграбовували і спалювали все. Тому-то нашим Проводом застосовувались правила дуже глибокої конспірації, щоби не ставити під удар тих людей, які співпрацювали з нами. Наш Провід робив усе для того, щоби не накликати біди на цивільне населення, бо наше населення — то була наша головна база постачання і поповнення рядів УПА, ми повністю опирались на народні маси, ми були нерозривні, нас об'єднувала одна мета. Для нас, вояків УПА, народ жертвував всім, чим був багатий, і це тривало до закінчення збройної боротьби в 50-х роках. Само собою розуміється, що на день ми зупинялися у своїх перевірених людей, а це були члени ОУН або симпатики ОУН — словом, такі, хто схвалювали, підтримували, допомагали всім, чим могли, ОУН в боротьбі за відновлення Української Держави. Це були патріоти вищого ґатунку, які ризикували власним життям, родиною, майном, ставили на карту все, тільки щоби внести посильну часточку своїх зусиль у боротьбі з ненависними нападниками, бо розуміли і здавали собі справу в тому, що чужинці не несуть нам рай, а смерть та руїну. Отже, ми перебували вдень подалі від людського ока, в стодолах, на горищах або в порожніх оселях.
Господині готували нам трапезу, бо для них ми були надзвичайно бажаними гостями, та ми і не перебирали стравами, споживали все, що нам подавали до столу, бо, перетомлені нічними переходами, були дуже вдячні господарям за таке піклування, не маючи змоги чимось віддячити взаемно — вояк обмежений у своїх почуттях, діях і можливостях і, фактично, крім озброєння, не володіє ніяким багатством. Протягом усієї нашої мандрівки до місця збору сотні нам доводилося побувати в багатьох оселях наших надзвичайно гостинних людей, і всюди нас приймали радо, раділи нашою присутністю, створювали нам умови доброго відпочинку за день, ділилися з нами їжею та ще щось на дорогу давали, — одним словом, допомагали нам, чим могли, бо вбачали в нас майбутніх оборонців нашого народу. З великою цікавістю і любов'ю заводили з нами розмови, жадали почути від нас щось заохочуюче, яке додавало би їм надії на краще майбутнє, бо вперше мали змогу бачити озброєних повстанців, які мали започаткувати нову сторінку в історії нашого народу.
Під час нашого походу з нами траплялися різні пригоди, і веселі і сумні, ми ще не були підготовлені до нічних маршів, до всяких завдань та операцій, пов'язаних з підпільною тактикою, а більшість бойових операцій проводились під покровом нічної темряви. Вся наша діяльність у підпіллі була спрямована на те, щоби ми мали точну інформацію про те, що робиться в терені нашої дії, а про нас щоби ніхто не знав — скільки нас точно, яке озброєння, хто командир, які наші завдання і все, що робиться під покровом ночі в глибокій конспірації так, щоби наші вороги ніколи не мали правдивої інформації, хіба в тому випадку, якщо серед нас був зрадник.
Наша група перейшла кілька районів, аж поки ми не дісталися до визначеного Проводом місця збору всієї сотні.
Це був невеликий лісок недалеко від Дністра, і, як пізніше ми довідалися, недалеко було розташоване велике село Грушка — видно, що там відмінно працювала підпільна сітка ОУН, бо хоч ми там довго і не стояли постоєм, але за цей час нас забезпечували дуже Добре всім необхідним. Десь після півночі безмісячної ночі зв'язкові завели нашу групу в ліс, ми пішли лісовою доріжкою стрілецьким рядом, не бачачи нічого під ногами, бо темрява була як у могилі, тільки у вузькому просвіті вершин дерев було видно мерехтливі небесні світила і деколи від ненавмисного звуку зламаної під ногами гілки нічну тишу прорізував переляканий полохливий крик лісового птаха, в якого чи то спросоння, чи з переляку включався інстинкт самозбереження. Раптом серед лісової тиші пролунав владний і різкий голос вартового: "Стій, хто іде? Кличка?" Від такого неочікуваного жорсткого оклику ми всі, як по команді, зупинилися і не могли в темряві зорієнтуватися, де знаходиться замаскований вартовий, а він ще грізніше скомандував: "Не рухатись, буду стріляти!" Тим часом зв'язкові відповіли відзивом, вартовий подав умовний сигнал, і через кілька секунд прибіг комендант варти з кількома стрільцями, з поготівля щось там уточнили, і нам даний був наказ ввійти в табір.
В таборі ми нічого не бачили, бо було дуже темно, хоч в око стрель, тільки видно було невеликий вогонь, коло якого сиділи озброєні стрільці з вартівничої служби. Нас завели під дерево, і комендант наказав лягати прямо під деревом на землі. "У нас постелі немає, влаштовуйтесь, як хто може і як кому вигідно", — сказав він. Ми були перевтомлені далекою дорогою, бо в темряві тяжко іти, все якісь перешкоди під ногами, тому ми полягали не роздягаючись, зі зброєю, покотом на землі під деревом, хто на чім мав, і скоро заснули на лоні матінки-природи безтурботним молодецьким сном.
Вдосвіта на сигнал "Рання зоря" (так нас будили зі сну) ми прокинулись, поспіхом по-військовому стали приводити себе до порядку, і перше, що кинулось у вічі, — це багато озброєних людей різного віку, які метушилися, мов мурашки в купині, одні одягалися, чистили взуття, інші вмивалися з усяких посудин — з їдунок, мисок, горнят, а в кого не було посудини — то з-під крана з великої бочки з водою, що була пристосована на фірі. Декотрі брилися, інші прибирали постіль, рядом диміла справжня військова кухня на колесах, а коло неї порався в білому фартусі високий, приємної зовнішності кухар, що мав псевдо "Дуб". Через кілька хвилин пролунала команда службового старшини: "Збірка на руханку без зброї". Вся сотня стала на збірку, і один зі службових старшин проводив з нами руханкові вправи.
Все для нас, прибулих, було нове, захоплююче, немов з небуття, як у казці, зродилося повстанче плем'я, все загадкове, досі не бачене і не звідане, бажане, омріяне, наповнене гордістю — що ми зі зброєю в руках будемо творити нове життя. Виповнилась моя заповітна мрія — служити Україні, і я відчував себе на сьомому небі. В пам'яті воскресала сцена збору гайдамаків в Мотронинському монастирі в Холоднім Ярі, що про них з любов'ю писав Тарас Шевченко.
Після спортивної процедури був даний наказ ставати в чергу по сніданок. На сніданок була чорна кава і шматок чорного хліба. Після сніданку була дана команда на збірку всієї сотні. Нас, всіх прибулих, розподілили по роях та чотах, укомплектували зброєю, в кого не було, всіх зареєстрували, кожному дали псевдо, призначили командирів, і аж після того ми дістали наказ проходити військовий вишкіл. Мене призначили в другу чоту, де командиром був "Благий". Він був родом з мого сусіднього села Саджава, і я не раз його бачив ще до війни 1939 р. Його справжнє прізвище було Химинець. Він від 1939 р. по 1941 р. був на еміграції в Німеччині, а з приходом німців в Україну організував відділи УНС — Української Народної Самооборони. Мій рій був третім в чоті "Благого", а роєвим був "Орлик". Командиром нашої сотні був сотенний на псевдо "Козак". Найперше нас учили обходитися зі зброєю всяких систем, які були в нашій сотні на озброєнні, а систем було багато: польська, німецька, російська, чеська, мадярська, стара австрійська та інші. Кожний вояк мусив бути обізнаним з усіма видами зброї і вміти ними досконало користуватися. Крім того, зброя повинна була бути ідеально чистою і змащеною, і за цим дуже ревно слідкували командири. Якщо якийсь стрілець впустив зброю на землю — за це карали, бо стрілець повинен зброю міцно тримати в руках.