Ці банальні міркування не зіпсували їй гумору. Вона пливла над ними, байдуже дивлячись униз, вплітаючи у них інші важливі думки. Уздовж доріжки до басейну вона планувала посадити кущик цеанотуса. Роббі вмовляв її поставити перголу та зробити так, щоб цю альтанку поволі повивала гліцинія, чий запах йому подобався. Але і її, і Джека давно поховають, доки гліцинія розростеться. Історія скінчилася. Емілі подумала, що на цій вечері погляд Роббі був якийсь маніакальний, осклянілий. Може, він палить цигарки з марихуаною — про таке вона читала в журналі: цигарки з наркотиками полюбляє курити молодь, що має богемні нахили, доводячи себе до безумства, психічної хвороби. Емілі досить добре ставилася до Роббі й раділа за Ґрейс Тернер, що її син виявився таким здібним. Але насправді це було Джековим хобі — живим доказом принципу загальної рівності, що її чоловік багато років сповідував. Коли він говорив про Роббі (що бувало нечасто), то з відтінком самовдоволення. І тоді між подружжям ставало щось таке, що Емілі сприймала як особисту критику. Вона сперечалася з Джеком, коли той запропонував оплачувати освіту хлопчика, і втручалася в це, вважаючи такий підхід несправедливістю до Леона і дівчат. Вона не вважала себе неправою, навіть коли Роббі став відмінником у Кембриджі. Насправді для Сесилії з її низькими оцінками так було ще важче, але неможливо вдавати, наче Роббі розчарував. Роббі піднісся нагору. «Нічого доброго з цього не вийде»,— частенько повторювала Емілі, а Джек самовдоволено відповідав, що вже вийшло багато доброго.
Але, попри все, за вечерею Брайоні несправедливо поводилася з Роббі. Якщо вона образилася на нього, то Емілі співчувала. Цього й слід було очікувати. Але виявляти ці почуття несолідно. А, до речі, знову про вечерю: як майстерно містер Маршалл усе владнав. Можливо, це і є краща партія? Шкода, на вроду непоказний: верхня половина обличчя в нього наче захаращена спальня. Можливо, з роками вона просто зморщиться, ще й це підборіддя... виступає клином, наче шмат сиру. Або шоколаду. Якщо він справді хоче постачати всю британську армію шоколадом «Амо», то невдовзі казково розбагатіє. Проте Сесилія, нахапавшись сучасного снобізму в Кембриджі, вважає людину з дипломом хіміка просто неповноцінною. Як це на неї схоже. Три роки провела в Ґіртоні, почитуючи книжки: Джейн Остін, Діккенса, Конрада — усі ці томи є внизу в бібліотеці, повні зібрання творів. Яким чином читання цих романів, просте дозвілля, призвело до того, що Сесилія почала вважати себе кращою за інших? Але ж навіть з хіміка буде користь. Він винайшов ще один спосіб робити шоколад — з цукру, хімічних речовин, брунатного барвника й рослинної олії. І ні дрібки какао-масла. Щоб виробити цілу тонну — як він пояснював рецепт свого неймовірного коктейлю,— майже нічого й не треба витрачати. Він може знищити своїх конкурентів і збільшити прибуток. Ці слова звучали вульгарно, але який комфорт, які нічим не затьмарені роки чекатимуть завдяки цим дешевим виробам.
Непомітно спливло понад півгодини, перед Емілі стиха розкручувалися ці уривки — спогади, думки, питання, розпливчасті висновки, доки вона з великими зусиллями не змінила позу, не чуючи, що годинник б'є чверть. Вона відчула повів, який став сильнішим, бо грюкнули причинені двері. Пізніше її потурбувала Бетті з помічницями, які прибирали в їдальні, а потім і ці звуки стихли, і знов Емілі мандрувала розмаїтими перехрестями асоціацій, і з досвідом, який накопичується в тих, кого мучить головний біль, уникала будь-чого, що могло б виявитися несподіваним або різким. Коли нарешті задзвонив телефон, вона одразу встала, не здригнувшись (для неї це не виявилося несподіванкою), вийшла в коридор, узяла слухавку й озвалася — як завжди, надавши голосу висхідних, питальних інтонацій:
— Талліси?
Почувся комутатор, потім — гугнявий голос помічника, пауза і тріскотня далеко на лінії; нарешті нейтральний тон Джека:
— Найдорожча моя. Буду пізніше, ніж зазвичай. Мені страшенно шкода.
Було пів на дванадцяту. Але вона не сперечалася, бо на вихідні він повернеться і все ж таки бодай день проведе вдома, і між ними не буде жодного недоброго слова.
— Та все гаразд,— відповіла вона.
— Це всі ті правки до Заяви на оборону[28]. Наново передруковували. То одне, то інше.
— Переозброєння,— з розумінням вимовила вона.
— Боюся, що так.
— Знаєш, усі проти.
— Не в цьому кабінеті,— хмикнув він.
— Але щодо мене — так.
— Гаразд, моя люба. Сподіваюсь одного дня тебе переконати.
— А я — тебе.
Відбувся взаємообмін знаками прихильності, як у близьких знайомих, яким затишно разом. Як зазвичай, чоловік розпитав Емілі, як минув день. Вона розповіла йому про надзвичайну спеку, і зрив п'єси Брайоні, і приїзд Леона з другом, про якого сказала: «Він — у твоєму таборі. Але він воліє якнайбільше солдатів, щоб продавати уряду свій шоколад».
— Знаю. Кавалки завбільшки з орало у фользі.
Вона описала вечерю й дикий погляд Роббі за столом.
— Нам справді треба платити за його навчання в медичному коледжі?
— Звісно, так. Це сміливий крок. Типово для нього. Знаю: він далеко піде.
Потім Емілі розповіла, що вечеря скінчилася запискою від близнюків і пошуковими загонами, які пішли прочісувати місцевість.
— Маленькі пройдисвіти. І де вони швендяли?
— Я не знаю. Досі чекаю.
На дроті запала тиша, вряди-годи порушувана механічним натисканням. Коли високопосадовець нарешті заговорив, то було видно, що він уже прийняв рішення. Назвав дружину на ім'я, а це був рідкісний випадок, що свідчив про всю його серйозність.
— Зараз я покладу слухавку, Емілі, бо дзвонитиму в поліцію.
— Що — річка горить? Доки вони приїдуть...
— Якщо почуєш якісь новини, негайно дай мені знати.
— Стривай...
Вона озирнулася на звук. У центральні двері зайшов Леон. Позаду до нього — Сесилія, в чийому погляді застиг німий подив. Потім з'явилася Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було таким біле і тверде, схоже на глиняну маску, що Емілі, ще не розрізнивши здалеку виразу, усвідомила: сталося найстрашніше. Де близнюки?
Леон перетнув хол, наближаючись до матері, простягаючи руку до телефону. На брючних манжетах застиг бруд. Бруд — у таку суху погоду. Леон засапався від напруги, а вимащене пасмо злиплого волосся косо впало йому на обличчя, коли він вихопив слухавку в Емілі й повернувся спиною.
— Це ти, тату? Так. Чуєш, я думаю, тобі краще приїхати. Ні, не те, а сталося ще гірше. Ні, ні, я не можу зараз сказати. Якщо можеш — сьогодні. У будь-якому разі, доведеться туди подзвонити. Найкраще, якщо це зробиш ти.
Емілі схопилася за серце та зробила кілька кроків до Сесилії з дівчатами. Леон понизив голос і швидко забурмотів у слухавку. Емілі не могла почути ні слова, та й не хотіла. Вона воліла б ретируватися на другий поверх, до своєї кімнати, проте Леон скінчив розмову, голосно жбурнув слухавку — так, що вона аж брязнула,— й обернувся до матері. Погляд у нього був напружений і тяжкий, і вона спитала себе, чи це не вираз гніву. Леон намагався глибоко вдихнути й розтягнув губи, вишкірившись у дивовижній гримасі.
— Ми підемо до вітальні,— сказав він,— де можна сісти.
Емілі збагнула сенс його слів. Зараз він їй не скаже, бо не хоче, щоб вона повалилася на кахлі й розтрощила череп. Вона невідступно дивилася на нього, але не рухалася.
— Ходімо, Емілі,— сказав він.
Їй на плече лягла гаряча й важка синова рука, і крізь шовк Емілі відчувала, як спітніли Леонові пальці. Безпорадна, вона дозволила завести себе до вітальні, увесь жах увібгавши в одну думку: він хоче, щоб вона сіла, перш ніж повідомить, що сталося.
Тринадцять
Уже за півгодини Брайоні скоїла злочин. Усвідомлюючи, що опинилася в безкраїй ночі сам-на-сам з маніяком, вона спочатку трималася ближче до будинку і пригиналася під підвіконнями, минаючи освітлені шибки. Вона знала, що він піде центральною стежкою, бо туди попрямувала сестра з Леоном. Коли Брайоні здалося, що вона врешті в безпеці, далеко від маніяка, вона відчайдушно обігнула будинок, зробивши великий гак, тримаючись ближче до стайні й басейна. У цьому був сенс, як їй здавалося, бо можна було побачити, чи не там раптом заховалися близнюки-дурники — чи не бавляться вони з кіньми, чи не плавають долілиць бездиханними трупами, які не розрізнити. Вона думала над тим, як може все це описати: як вони погойдуються на легких осяяних хвилях, як плаває їхнє волосся, наче вусики, як коливаються брижі одягу — два тіла м'яко стикаються і відштовхуються. Сухе нічне повітря ковзало під тканину її сукні, торкаючись шкіри, і Брайоні почувалася в темряві гладкою та гнучкою. Не існує нічого такого, чого вона не могла б описати: маніяк, який чигає на жертву, тихо підкрадається, зиґзаґами рухаючись уздовж дороги, тримаючись окрай, намагаючись приховати своє наближення. Але з Сесилією був брат, і це створило додаткові труднощі. Брайоні могла б описати соковите повітря, і траву, від якої парує солодкий дух худоби, і випалену землю, яка досі тримає жар полуденної спеки й видихає мінеральні пахощі глини, і вітерець, який приносить з озера аромати зелені та срібла.
28