Ця теорія, ба навіть переконання, підтримувалася лише спогадом про зустріч у сутінках на мосту. Багато років він тримав у пам'яті цю подію в парку. Брайоні мала знати, що його запросили на вечерю. Вона була босоніж, у брудній білій сукні. Це було дивно. Вона чекала на нього, можливо, готувала свою маленьку промову, навіть репетирувала свій монолог уголос, сидячи на кам'яному парапеті. А коли Тернер нарешті прийшов, вона оніміла. Це теж щось означало. Вже тоді йому здалося дивним, що вона не озивається до нього. Він дав їй листа, і вона втекла. А за кілька хвилин розпечатала записку. Вона була приголомшена, і не тільки отим словом. Брайоні вирішила, що він зрадив її кохання, віддавши перевагу її сестрі. Тоді, у бібліотеці, Брайоні переконалася в своїх найгірших побоюваннях, і тої миті всі її фантазії розбилися. Спочатку були розчарування і відчай, а потім прилинула гіркота. А вночі, під час пошуку близнюків, нарешті відкрилась унікальна можливість для Брайоні помстилася за себе. Вона назвала злочинцем його — і ніхто, окрім її сестри та його матері, не сумнівався. Він зрозумів би імпульс, спалах злості, інфантильний інстинкт руйнування. Диво було в іншому — яка глибока дівоча злопам'ятність, щоб завзято повторювати свою вигадку знов і знову, доки його не запроторили до Вондсвортської в'язниці. Тепер він зможе очиститися, і це його тішило. Він визнав, що їй треба мужності, щоб звернутися до закону і заперечити свої свідчення, дані під присягою. Але він не вважав, що осад з його серця колись зітреться. Так, тоді вона була дитиною, але він їй не пробачить. Ніколи не пробачить. Надто болюча рана.
Попереду була ще більша метушня, чулося ще більше криків. Неймовірно, але назустріч їхала танкова колона — просто у лави машин, пішоходів, солдатів, біженців. Натовп неохоче розступався. Люди втискувалися в щілини між покинутими автами або у шпарини поруйнованих стін чи у прорізи, де колись були двері. Це йшла французька колона, простий загін: три бронемашини, дві вантажівки та дві бойові машини піхоти. Їх ніхто не підтримав. Британські війська вважали, що французи їх підставили. Не боролися за свою країну. Розлючені, що їх відштовхують з дороги, «томмі» кляли своїх союзників криками «Мажино[40]!» У свою чергу, poilus[41], напевно, були в курсі чуток про евакуацію. А тепер їх послали прикрити тил. «Боягузи! Тікайте на свої кораблі! У штани напудили!» Потім французи зникли вдалині, і юрба знову зімкнулася в хмарі дизельного диму й попрямувала далі.
Вони вже минали останню хату в селі. У полі, попереду, Тернер побачив чоловіка зі своїм псом коллі: селянин орав кінним плугом. Як і ті пані у взуттєвій крамниці, фермер не звертав уваги на колону. Ці обидва життя існували паралельно — війна була просто хобі ентузіастів — не серйозніша, аніж цькування здобичі гончаками на ловах; за найближчим живоплотом видно було жінку на задньому сидінні автомобіля: вона цілком поринула у плетення на шпицях, а на моріжку біля нового будинку якийсь чоловік навчав свого сина гратися в м'яча. Так, і надалі оратимуть, і надалі буде врожай, і надалі хтось вечерятиме, і хтось змеле зерно, а інші їстимуть хліб, і не всі помруть...
Тернер думав над цим, коли Нетл схопив його за руку й указав уперед. Гуркіт французької колони перекрив інші звуки, проте було вже видно, що там. Їх було щонайменше п'ятнадцять, за десять тисяч футів над землею,— маленьких цяток у лазурі, які кружляли понад шляхом. Тернер і капрали невідривно вдивлялися, і всі інші теж спинилися та звели погляди в небо.
Виснажений голос прошепотів йому на вухо:
— Чорт. Де Королівська армія?
Інший відповів зі знанням справи:
— Вони бомбитимуть жабунів.
Наче бажаючи спростувати ці слова, одна з цяточок відірвалась і почала майже вертикально пікірувати, прямо над їхніми головами. Кілька секунд звук не доходив. Тиша дзвеніла у вухах, кров пульсувала. Навіть несамовиті крики, які лунали тут і там по всій дорозі, не звільняли від цього відчуття тиші. «До схову! Врозтіч! Розбігайсь! Ну!»
Рухатися було важко. Тернер ще міг ступати по дорозі, міг стояти, але доводилося напружувати пам'ять, щоб відреагувати на незнайому команду, щоб розвернутися геть од шляху і тікати. Зупинилися біля останньої хатини в селі. За нею були комора і рілля, яку орав фермер. Тепер цей селянин стояв зі своїм собакою під деревом, ніби ховаючись від дощу. Його кінь, досі запряжений, випасався на необробленій смузі. Солдати і мирні мешканці розбігалися далеко від дороги у всіх напрямках. Повз Тернера майнула жінка, несучи заплакану дитину, потім роздумала і повернулася, застигла, нерішуче дивлячись у бік дороги. Куди бігти? На скотарню чи у поле? Її закляклість як рукою зняла з Тернера параліч. Коли він штовхнув її до воріт, торсонувши за плече, зачулося виття. Жахіття перетворилося на науку. І вигадала ж якась людина це сатанинський виття! І з яким успіхом! Це був звук самої паніки, який наростав, смертоносний, і всі знали: до кожного з них прийде кінець. Це був звук, який сприймається персонально. Тернер, підтримуючи жінку, потягнув її у ворота, щоб вона тікала з ним на середину поля. Він торкнувся її, вирішив за неї, тому тепер відчував, що не може її покинути. Але хлопчику було принаймні шість років, він важив чимало, і разом обоє зовсім не просувалися.
Він вихопив дитину в неї з обіймів.
— Біжімо,— крикнув він.
На борту «Штуки» була одна бомба у десять тисяч фунтів. На землі всі старалися триматися подалі від будівель, транспортних засобів та інших людей. Пілот не витрачатиме свій дорогоцінний вантаж на самотню фігурку в полі. А от коли він обертається в повітрі, це вже інша справа. Тернер бачив, як вороги вистежують утікача заради спортивного інтересу. Вільною рукою він тягнув жінку за кисть. Хлопчик намочив штанці й репетував Тернеру просто у вухо. Мати, здавалося, не рухалася. Вона тягнула руку і щось кричала. Вона хотіла, щоб їй повернули сина. Дитина пнулася до неї з-за плеча Тернера. І тут почувся скрегіт: це впала бомба. Солдатів учили: почувши цей звук, треба спинитись і чекати на вибух, бо пробила ваша година. Кинувшись на траву, Тернер штовхнув поряд жінку і притиснув їй голову до землі. Він майже лежав на дитині, коли з неймовірним ревом здригнулася земля. Угарна хвиля відкинула їх од землі. Вони затуляли обличчя від жал — бризок землі. «Штука» пікірувала перед новою атакою, завиваючи як банші[42]. Бомба впала на дорогу менш ніж за вісімдесят ярдів. Тернер схопив хлопчика під пахву й намагався підняти жінку.
— Біжімо далі. Ми надто близько від дороги.
Жінка відповіла, але він її не зрозумів. Вони, спотикаючись, побігли полем. Він відчув біль у боці, як багряний спалах. Хлопчик був у нього на руках, і знову жінка, здавалося, тягнула Тернера назад, намагаючись примусити віддати їй сина. Тепер бігли сотні людей, усі прагнули потрапити до лісу вдалині. Потім від пронизливого виття бомби всі зіщулилися на землі. Але жінка втратила відчуття небезпеки, і Тернеру довелося знову штовхати її долу. Цього разу вони притискались обличчями до свіжозораної ріллі. Коли скрегіт гучнішав, жінка кричала щось схоже на молитву. Потім Тернер зрозумів, що вона говорить не французькою. Вибух пролунав на тому боці дороги, більш ніж за сто п'ятдесят ярдів. Але тепер перша «Штука» поверталася до села і робила віражі, готуючись напасти. Від шоку хлопчик затих. Його мати не могла встати. Тернер указав на «Штуку», що з'явилася над крівлями. Вони були просто її ціллю, і на суперечки не лишалося не секунди. Мати не могла поворухнутися. Він кинувся вниз у борозну. Уривчаста кулеметна черга роздерла землю, і повз них пролетіло ревіння моторів. Закричав поранений солдат. Тернер зірвався на ноги. Але жінка не хотіла взяти його за руку. Вона сіла на землю й міцно притиснула маля до себе. Вона говорила до сина фламандською, заспокоюючи, що все буде добре. Мама захистить його. Тернер не знав жодного слова цією мовою. Та це байдуже. Вона зовсім не звертала на нього уваги. Хлопчик тупо зиркав на нього з-за плеча своєї неньки.
Тернер відступив на крок. Потім побіг. Долаючи борозни, він чув атаку. Масний ґрунт в'язнув у нього на чоботях. Лише в нічних жахіттях ноги бувають такими важкими. На дорозі впала бомба, у середині села, де вантажівки. Але перший скрегіт приховав наступний, і Тернер не встиг упасти на землю до вибуху. Угарна хвиля кинула його на кілька футів уперед, у ріллю. Коли він опритомнів, то відчув, що рот, ніс і вуха забиті землею. Він намагався сплюнути, але слини не було. Він спробував очистити рот пальцем, але вийшло ще гірше. Спочатку йому хотілося блювати від землі, потім — від брудного пальця. Він висякався. Шмарклі, змішані з землею, потекли в рот. Але поруч був ліс, і там не може не бути струмків, водоспадів і ставків. Він уявляв собі рай. Коли знову пролунало виття пікірувальника, дедалі наростаючи, він силкувався визначити, звідки йде звук. Чи це сигнал відбою повітряної тривоги? Його думки теж були забиті землею. Він не міг сплюнути чи сковтнути, не міг спокійно дихати, не міг думати. Тоді, побачивши селянина з псом, що досі терпляче чекав під деревом, він усе пригадав і озирнувся. Там, де були жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши це, він подумав, що зразу знав: так і станеться. Тому й довелося їх покинути. Його справою було вижити, хоча він уже й забув навіщо. Він далі прямував до лісу.
40
Лінія Мажино (на честь генерала Андре Мажино) — укріплення на кордонах Франції з Німеччиною та Італією (1929-1940). Одна з цілей — захист Ельзасу і Лотарингії.