За кілька кроків він опинився біля дерева і присів край молодої зелені, притулившися спиною до берізки. Єдиною думкою було знайти води. Там, у гущаві, ховалося понад двісті людей, у тому числі й поранені, здатні туди доповзти. Десь плакав і кричав від болю хтось із цивільних. Тернер підвівся й рушив далі. Уся молода зелень розмовляла з ним теж лише про воду. Атака тривала — на дорозі та в селі. Тернер розчистив землю від старого листя й став каскою копати ямку. Земля була волога, але у виритій ямці не набиралася вода, навіть коли Тернер прокопав на вісімнадцять дюймів у глибину. Так він сидів, мріючи про воду, намагаючись витерти язик рукавом. Коли нападала «Штука», не можна було не напружуватись і не зіщулюватися, хоча, здавалося, уже нема сили. Насамкінець обстріляли ліс, але це вже не справило ефекту. З крон позривалися листя і гілочки. Потім літаки зникли, й у неймовірній тиші, яка нависла над полями, деревами і селом, не було чути навіть пташиного співу. За деякий час від дороги почувся сигнал, що все чисто. Але ніхто й не ворухнувся. Тернер згадав, що минулого разу було так само. Усі були занадто приголомшені, усі були шоковані від безперервних повторів жаху. Кожний новий обстріл заганяв людей у кут, змушуючи готуватися до смерті. Коли ж кінець не наставав, доводилося знову і знову переживати випробування, і страх не зменшувався. Для живих після атаки «Штуки» наставав параліч од шоку, од повторюваного шоку. Сержанти і молодші офіцери могли скільки завгодно робити обхід, безперестанно кричачи та штурхаючи людей. Але ті були виснажені до краю й наче неживі, тому від них нічого не могли домогтися.
Отже, Тернер заціпеніло сидів, як усі інші, і як сам він сидів уперше за селом, назви якого не міг пригадати. Французькі села з бельгійськими назвами. Саме тоді він і загубив свій загін і, ще гірше для піхотинця, гвинтівку. Скільки днів минуло? Неможливо знати. Він оглянув свій револьвер, забитий землею. Тернер вийняв набої і жбурнув пістолет у кущі. За деякий час за спиною пролунав якийсь звук, і чиясь рука лягла йому на плече.
— Ось куди ти завіявся. Які люб'язні зелені мундири[43].
Капрал Мейс передав йому пляшку з водою з якогось убитого. Оскільки пляшка була майже повна, Тернер першим ковтком спочатку спробував прополоскати горло, але безуспішно. Разом з водою він заковтнув землі.
— Мейсе, ти янгол.
Капрал подав руку, допомагаючи підвестися.
— Треба кігті рвати. Чутки ходять, що ці чортові бельгійці завалилися. Нас можуть одрізати зі сходу. Іти ще багато миль.
Коли вони поверталися полем, до них приєднався Нетл. Він тримав пляшку вина і шоколадку «Амо», і вони всі пригостилися, передаючи один одному.
— Гарний букет,— сказав Тернер, добре захмелівши.
— Мертвий жабун.
Селянин зі своїм коллі йшов за ралом. Троє солдатів наблизилися до вирви, від якої відгонило кордитом. Отвір являв собою ідеально симетричний обернений конус, краї якого були гладенькі, ніби землю там ретельно просіяли і погребли. Жодних ознак людського життя — ні клаптика одягу, ні шкіряного черевика. Мати з дитиною як розвіялися. Тернер зупинився, щоб усвідомити цей факт, але капрали поспішали, підштовхуючи у спину, і невдовзі всі троє приєдналися до відсталих по дорозі. Тепер стало легше. Рух не відновиться, доки сапери бульдозерами не розрівняють село. Спереду, над обрієм, неначе розгнівана батьківська постать, виднівся стовп підпаленої нафти. Угорі з гуркотом літали бомбардувальники: постійним двобічним потоком, на обстріл і з обстрілу. Тернеру здалося, що він прямує на бійню. Але туди йшли всі, альтернативи не було. Їхній маршрут вів праворуч від стовпа вогню, на схід од Дюнкерка, у бік бельгійського кордону.
— Бре-Дюн[44],— сказав Тернер, пригадавши назву на карті.
— Нівроку звучить,— промовив Нетл.
Вони минали чоловіків, які ледве могли пересуватися на розпухлих, стертих ногах. Дехто йшов босоніж. Один солдат, з чиїх грудей струменіла кров, напівлежав у старомодному візочку, який штовхав його товариш. Сержант вів за віжки коня-тягловика, на спині якого лежав завинутий офіцер — непритомний чи мертвий, ноги і зап'ястя зв'язані були мотуззям. Деякі військові їхали на велосипедах, більшість прямувала пішки, по двоє чи по троє. Вершник з гайлендського полку легкої піхоти їхав на «гарлеї-девідсоні». Його закривавлені ноги теліпалися, а пасажир, у якого були туго забинтовані руки, тиснув на педалі. Уздовж усього шляху валялися шинелі, скинуті через нестерпну спеку. Тернер умовив капралів не скидати свої.
Вони пленталися так уже цілу годину, коли раптом позаду почувся ритмічний гуркіт, подібний до цокання гігантського годинника. Вони озирнулися, щоб дізнатися, що таке. Спочатку здавалося, що згори на них пікірують величезні горизонтальні двері. Це була чота валлійської гвардії: вояки виступали маршем, тримаючи напоготові гвинтівки, прямуючи з молодшим лейтенантом на чолі. Гвардійці марширували, їхні погляди були спрямовані вперед, руки високо махали у такт. Відсталі одступили осторонь, пропускаючи гвардію. Час був цинічний, але ніхто не ризикував освистати цих людей. Людям ставало соромно, коли вони бачили таку дисципліну і згуртованість. Прийшло полегшення, коли гвардійці проминули, не звертаючи ні на кого уваги, тож можна було знову зануритися в свої роздуми та спогади.
Знайомі краєвиди, знайомий інвентар, але тепер усього стало більше: транспортних засобів, вирв від бомб, детриту. Більше тіл. Тернер ступав по землі, доки не вловив запах моря, який долинув з леготом через рихлі, заболочені поля. Людський потік рухався в один бік, ведений однією-єдиною метою; невпинний рух у повітрі, ця чудернацька реклама їхньої цілі, викликав у втомленому, але перезбудженому мозку Роббі уривки забутих дитячих спогадів — карнавал чи якісь спортивні змагання, куди стікаються люди. Він не міг пригадати, де це відбувалося: батько ніс його на плечах — схилом нагору, до ще манкіших забав, до джерела величезного збудження. Йому б хотілося зараз відчути ці плечі. Його за-пропащий батько лишив обмаль спогадів. Зав'язаний на шиї шарф, особливий запах, неясний обрис задумливого, роздратованого чоловіка. Може, він не служив у Велику війну, а може, загинув десь тут, поруч, під чужим ім'ям? А може, вижив. Ґрейс не сумнівалася, що він був занадто лякливий, занадто верткий, щоб вступити до війська, але в неї були свої причини судити так різко. Майже в кожного тут був батько, який пам'ятав Північну Францію або навіки лишився в цій землі. Тернер хотів би мати такого батька, живого чи мертвого. Давним-давно, ще до війни, ще до Вендсворта, він насолоджувався власною свободою, прагнучи побудувати своє життя, створити свою власну біографію лише за допомогою Джека Талліса. Тепер він зрозумів, яка це була марнославна маячня. Безплідна, тому й марна. Він хотів мати батька, і з тієї ж причини сам хотів бути батьком. Це було не таке вже й рідкісне бажання — бачити стільки смертей і хотіти дитини. Спільне для всіх, тому людське, бажання, і він відчував це прагнення дедалі сильніше. Коли кричали поранені, йому мріялося про невеликий будинок, звичайне життя, сім'ю, родовід, кревні узи. Поряд з ним ішли такі самі чоловіки, які мовчки виношували свої думки, прагнучи докорінно перемінити своє життя, ухвалюючи рішення. Якщо я колись позбудуся цього жеребу... Він і злічити не міг усіх побачених уві сні та омріяних дітей, зачатих подумки дорогою до Дюнкерка, а пізніше втілених. Він знайде Сесилію. Її адреса є в листі з вкладеним віршем, тут, у кишені. У пустелях серця хай / Б'є оживчий водограй[45]. І батька свого він теж знайде. Армія Спасіння має допомогти в розшуках зниклих безвісти. Ідеальна назва. Він хотів розшукати свого батька або дізнатися, як його не стало,— створити історію — тоді він був би сином свого батька.
43
В оригіналі
44
Фр.