Одного разу, коли Сесилія була ще підлітком, до батька приїхав друг, який працював у Музеї Вікторії й Альберта,— прибув спеціально для того, щоб роздивитися вазу, та проголосив її цінність. Це була справжня майсенська порцеляна роботи великого митця Гьорольдта[4], який розмалював цю вазу в 1726 році. Вона, безперечно, належала королю Августу. Хоча ця ваза коштувала незрівнянно дорожче, ніж будь-що у будинку Таллісів (усе решта — здебільшого сміття, зібране дідом Сесилії), Джек Талліс хотів, щоб шедевром користувалися — у пам'ять про брата. Вазу не ув'язнили під склом. Якщо вона пережила війну, то, за міркуваннями родини, переживе й усіх Таллісів. Дружина не вельми заперечувала. Щоправда, незалежно від цінності вази й пов'язаних з нею асоціацій, Емілі Талліс не надто її жалувала. Її розпис — мальовані китайці, що зібралися в саду навколо столу, на торжестві, а довкруж — декоративні рослини і неправдоподібні птахи,— все це наче шарпало жінці нерви й пригнічувало її. Шинуазрі[5] взагалі здавалося їй нудним. У самої ж Сесилії не було своєї певної думки, хоча іноді дівчина запитувала себе, скільки може коштувати така ваза на аукціоні «Сотбіс». Вазу шанували не завдяки майстру Гьорольдту — не за його вправну технологію поліхромних емалей, не за синьо-золоті переплетення химерного орнаменту,— а в пам'ять про дядька Клема, про порятовані ним життя, про те, як він опівночі перейшов річку вбрід, і про його смерть лише за тиждень до перемир'я[6]. Квіти, особливо польові, здавалися належною даниною.
Сесилія обіруч стиснула холодну порцеляну, стоячи на одній нозі: другою вона розчахнула подвійні двері навстіж. Підставивши обличчя під яскраве світло, вона відчула теплу пару, яка підіймалася від нагрітого каміння, наче дружні обійми. Дві ластівки вимальовували піруети над фонтаном, і пісенька вівчарика-ковалика пронизувала повітря в крислатій тіні гігантського ліванського кедра. Квіти гойднулися від леготу, лоскочучи їй обличчя, коли вона перейшла терасу й обережно переступила три крихкі сходинки, які вели на гравійну стежинку. Зненацька Роббі озирнувся на звук її наближення.
— Я надто замислився,— почав був він пояснювати.
— Не скрутиш мені одну зі своїх большевицьких цигарок?
Він викинув свою цигарку, підняв бляшанку з куртки, яка лежала на моріжку, і пішов разом із Сесилією до водограю. Якийсь час вони мовчали.
— Чудовий день,— зітхнула вона.
Він дивився на неї вражено й недовірливо. Між ними щось відбувалося, і навіть їй довелося визнати, що банальна заувага про погоду прозвучала не без лукавства.
— Як «Клариса»? — Роббі, скручуючи папірець із тютюном, дивився на свої пальці.
— Нудно.
— Не можна так говорити.
— Пора їй уже на щось зважитися.
— Так і буде. І стане краще.
Вони вповільнили ходу, потім зупинилися, щоб він докрутив цигарку.
— Краще б я читала Філдинга,— сказала Сесилія. І відчула, що бовкнула дурницю. Роббі дивився через парк і корівник на дубовий гай, що ріс уздовж річкової долини, де вона зранку пробігала. Мабуть, Роббі бачить у її словах підтекст, який натякає на її смак до повнокровного і чуттєвого життя. Звісно, ніякого підтексту не було, і вона перебувала в повному сум'ятті, не знаючи, як усе пояснити. Вона подумала, що їй подобаються його очі — незмішане поєднання помаранчевої і зеленої барв, яке у сонячному світлі здавалося ще більш крапчастим. І їй подобалося, що Роббі такий високий. Цікава комбінація для чоловіка — інтелект і кремезність. Сесилія взяла цигарку, і він підніс сірника.
— Я розумію, про що ти,— сказав він, коли вони пройшли кілька ярдів до фонтана.— У Філдинзі більше життя, але, порівняно з Ричардсоном, психологічно він грубіший.
Вона поставила вазу на нерівний виступ східців, які вели до камінної чаші. Менше за все Сесилії хотілося вченої дискусії про словесність вісімнадцятого століття. Вона не вважала Філдинга грубим, а Ричардсона — тонким психологом, проте не збиралася сперечатися, вибудовувати захист, аргументацію, напад. Вона втомилася від цього, а Роббі диспути лише розпалювали.
Натомість вона сказала:
— Сьогодні приїде Леон, ти знаєш?
— Так, чув. Це грандіозно.
— З ним приїде друг, Пол Маршалл.
— Шоколадний мільйонер. О ні! І ти приготувала йому квіти?
Вона всміхнулася. Чи не удає він ревнощі для того, щоб приховати, що насправді відчуває саме їх? Вона більше його не розуміла. Їхнє спілкування розладналося ще в Кембриджі. Там і не могло бути інакше. Вона змінила тему:
— Тато каже, що ти хочеш бути лікарем.
— Я над цим подумую.
— Любиш студентське життя?
Він знов одвернувся, але цього разу всього на секунду; коли ж знову глянув на неї, вона помітила натяк на роздратування. Може, її слова звучали поблажливо? Вона знову побачила у нього в очах помаранчеві й зелені цятки, схожі на іграшкові кульки, якими бавляться хлопчики. Коли Роббі заговорив, голос його звучав надзвичайно люб'язно.
— Я знаю, тобі ніколи не подобалося таке, Сі. Але як ще можна стати лікарем?
— Про це й мова. Ще шість років. Навіщо воно тобі?
Він не образився. Це лише вона вичитувала підтекст, хвилювалася в присутності Роббі й дратувалася своєю поведінкою. А він сприйняв її питання всерйоз.
— Ніхто не дасть мені роботу ландшафтного дизайнера. Я не хочу викладати, не хочу ставати цивільним службовцем. А медицина мене цікавить...— він не договорив, бо його осінила нова думка.— Слухай, я ж погодився повернути твоєму батькові борг. Ось яка була угода.
— Я зовсім не це мала на увазі.
Сесилія здивувалася: як Роббі міг подумати, нібито її хвилює питання грошей? Як це нешляхетно з його боку! Усе життя її батько вкладав гроші в освіту Роббі. Хтось хоч слово проти сказав? Сесилія думала, що все собі навигадувала, а виявилося, що ні: останнім часом Роббі справді поводився нестерпно. Намагався дошкулити їй, коли міг. Два дні тому подзвонив у парадні двері — уже це дивно, бо він мав право ходити по всьому будинку. Коли вона спустилася на дзвінок, він, не заходячи, спитав гучно й відсторонено, чи можна йому взяти книгу. В цей час Поллі стояла навкарачки, миючи кахлі у передпокої. Роббі влаштував велику виставу, знявши чоботи — зовсім не брудні,— а потім, схаменувшись, зняв і шкарпетки, і навшпиньки, з комічним перебільшенням, почимчикував по мокрій підлозі. Він усе робив, щоб віддалитися від Сесилії. Розігрував роль сина прибиральниці, посланого до великого маєтку з дорученням. Вони зайшли до бібліотеки, і коли він узяв свою книгу, Сесилія запросила його лишитися випити кави. Його тремтяча відмова була чистою грою: Сесилія мало зустрічала в житті таких упевнених у собі людей, як Роббі. Він дражнив її, вона це знала. Після такого одкоша вона вийшла з кімнати, піднялася нагору і впала на ліжко з «Кларисою», і стала читати, не розуміючи слів, відчуваючи, як зростає в ній роздратування і збентеження. Це було чи то глузування, чи то покарання — і хтозна, що гірше. Покарання за те, що, навчаючись у Кембриджі, крутилася в інших колах, адже її матір не прибиральниця; а може, глузування через погані оцінки — хоча жінкам узагалі не присвоюють ступінь.
Незграбно, тримаючи в руці цигарку, вона спробувала поставити вазу на край чаші фонтана. Розумніше було би спочатку вийняти квіти, але вона занадто роздратувалася. Долоні у неї були гарячі й сухі, і доводилося стискати порцеляну сильніше. Роббі мовчав, але Сесилія бачила з виразу його обличчя — з вимушеної, натягнутої посмішки, яка зовсім не личила його губам,— що він шкодує про свої слова. Це її не втішило. Останнім часом, коли вони розмовляли, так завжди відбувалося: хтось обов'язково наговорить зайвого, а потім намагається забрати останні слова назад. Під час розмов не було ні легкості, ні впевненості, ні можливості почуватися невимушено. Натомість були шпильки, пастки, ніякові повороти, що змушувало її відчувати до себе майже таку самі відразу, як і до нього, хоча вона не сумнівалася, що винен тільки він. Вона не змінилася, але немає жодних сумнівів, що змінився він. Він проклав дистанцію між собою і родиною, яка була повністю відкрита для нього, яка давала йому все. І лише з цієї причини — через його очікувану відмову і через її власне незадоволення, яке вона відчувала вже заздалегідь, вона не запросила його на вечерю. Якщо він хоче дистанцію, він її отримає.
5