У ті моменти, коли Брайоні лишалася сама, зазвичай в темряві, у хвилини перед засинанням, вона викликала у пам'яті спогади про примарне паралельне життя, в якому вона жила у Ґіртоні, читала твори Мільтона. Вона могла б зараз бути в тому коледжі, який скінчила її сестра, а не працювати медсестрою у шпиталі. Брайоні гадала, що долучається до війни. Насправді вона обмежила своє життя стосунками з жінкою на п'ятнадцять років старшою за неї, яка має над нею владу ще більшу, аніж мати над немовлям.
Таке обмеження, яке передусім означало позбавлення особистості, почалося за багато тижнів до того, як вона почула про сестру Драммонд. Першого ж дня попередньої підготовки, яка тривала два місяці, відбулося повчальне приниження Брайоні перед усім курсом. Ось як було. Вона пішла до сестри, щоб чемно зауважити: у неї на бейджику неправильний напис. Вона «Б. Талліс», а не «М. Талліс», як вказано на її прямокутній карточці.
Відповідь пролунала спокійно. «На бейджику все правильно. Ваше хрестильне ім'я мене не цікавить. А тепер сядьте, будь ласка, медсестро Талліс».
Інші дівчата посміялися б, якби наважилися, бо у них у всіх були однакові бейджики, але правильно відчули, що ліпше не треба. Це був час лекцій з гігієни і практики обтирання манекенів у натуральну величину: місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чиї чемні порушення анатомічних ознак дозволяли сприймати його як дівчинку. Це був час адаптації до бездумного послуху, навчання носити судна стосами і пам'ятати головне правило: ніколи не ходити відділенням з порожніми руками. Фізичний дискомфорт дозволяв Брайоні менше думати. Високі крохмальні комірці натирали їй шию. Дюжину разів на день Брайоні мила руки пекучо-крижаною водою з лужним милом, обморожуючи шкіру. Взуття, яке їй довелося купувати за свої гроші, безбожно натирало пальці. Форма, як і взагалі будь-який однострій, розмивала особистість, знеособлювала і щодня вимагала уваги: прасувати, закріплювати очіпок, пригладжувати шви, чистити взуття, особливо стежити за підборами — у результаті інші проблеми потроху стиралися. За деякий час дівчата були готові почати під керівництвом сестри Драммонд практику в палатах (не можна було казати «по палатах»), підкоряючись графіку «від судна до супу», і їхнє колишнє життя стиралося. Голова порожніла, всі заперечення як вітром розвіювало, тож дівчат було легко переконати в абсолютному авторитеті старших сестер. Ніхто не опирався настановам, якими вона заповнювала їхні спорожнілі голови.
Це ніколи не озвучувалося, але організовано все було по-військовому. Міс Найтінґейл, яку ніколи не називали на ймення — Флоренс, досить довго пробула у Криму, щоб розуміти значення дисципліни, сильних і добре підготовлених військ. Тому, лежачи у темряві, слухаючи хропіння Фіони — та спала на спині,— Брайоні вже відчула, як від неї втікає паралельне життя, яке вона могла так легко уявити: і свою поїздку в Кембридж, і маленьку себе, яка так мріяла побачити Леона і Сесилію. Тепер ось її студентське життя, ці чотири роки, цей режим, який тисне, й у неї немає волі вирватися. Вона прирекла себе на життя, сповнене обмежень, строгих правил, послуху, догляду хворих і постійного страху перед неласкою. Вона була в групі практиканток, які щомісяця мінялися, і в неї немає індивідуальності поза цим бейджиком. Тут немає підручників, тут ніхто не позбувається сну через інтелектуальні «ізми». Вона мила й подавала судна, мила і натирала підлогу, варила какао і бульйон, прислужувала — і була позбавлена самоаналізу. Слухаючи практиканток другого курсу, вона знала, що в майбутньому прийде задоволення від власної вправності. Останнім часом їй доручали міряти під наглядом пульс і температуру і заносити показники до діаграми. Щодо медичних умінь, Брайоні вже навчилася впорскувати генціанвіолет хворим на лишай, змазувати порізи емульсією акрифлавіну і класти на синці свинцеві примочки. Але здебільшого вона була наче покоївкою або дівчам на побігеньках, а у вільний час зазубрювала прості факти. Вона була щаслива, що в неї так мало часу, аби ще про щось думати. Але стоячи у халаті біля вікна, перед сном, дивлячись на річку в неосвітленому місті, вона згадувала ту тривогу, яка нуртувала там, на вулицях, а також у палатах й у самій пітьмі. Ніщо у житті, навіть сестра Драммонд, не могло оборонити її від цього.
За півгодини до відбою, після какао, дівчата ходять у гості одна до одної; сидячи на своїх ліжках, пишуть листи додому або подругам. Деякі досі трохи плачуть від ностальгії і почуваються набагато комфортніше, коли на плечі їм лягають чужі руки й звучать втішні слова. Брайоні здавалося театральним і смішним те, що дорослі молоді жінки пускають сльозу за своїми мамами або, як сказала одна практикантка хлипаючи, за запахом татової люльки. Судячи з усього, забагато було таких, які втішалися цими риданнями. Іноді у цій нудотній атмосфері Брайоні писала додому свої лаконічні листи, де скупо повідомляла, що вона не хворіє, не сумує, не потрібує допомоги і не збирається змінювати свою думку на догоду матері. Інші дівчата з гордістю змальовували свій суворий розклад роботи й навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні довіряла ці думки тільки своєму особистому щоденнику, та й навіть там уникала аж таких подробиць. Вона не хотіла, щоб мати знала, яку брудну роботу вона виконує. Частково її ідея стати медсестрою була спрямована на те, щоб відстояти свою незалежність. Для неї було важливо, щоб батьки, особливо мати, знали про її життя — наскільки це можливо — якомога менше.
Окрім постійних питань, які так і залишалися без відповіді, Емілі в листах здебільшого писала про евакуйованих. У родині Таллісів оселилися три матері з сімома дітьми, усі з лондонської околиці Гакні. Одна з матерів зганьбилася у сільському пабі й тепер стала там персоною нон-ґрата. Інша жінка була ревна католичка, яка проходила чотири милі з трьома дітьми до містечка, щоб у неділю послухати месу. Але Бетті, хай і сама католичка, була нечутлива до таких тонкощів. Вона ненавиділа всіх цих матерів і дітей. Першого ж ранку вони заявили їй, що їм не смакує, як вона готує. Бетті запевняла, що бачила, як ревна католичка плювала на підлогу в коридорі. Найстарший з дітей, тринадцятирічний хлопчик, якому зовні дали б ледь вісім, поліз у фонтан, видерся на статую і відламав Тритону ріг і руку аж ліктя. Джек сказав, що це можна полагодити без особливих проблем. Але тепер відламана частина, яку принесли до будинку і залишили в коморі, кудись поділася. Як каже старий Гардмен, Бетті звинуватила хлопчика, що той пожбурив руку в озеро. Хлопчик сказав, що нічого не знає. Зайшла мова про те, щоб осушити озеро, але пожаліли виводок лебедів, які гніздилися на березі. Мати невблаганно стала на захист сина, кажучи, що фонтан, коли поруч граються діти, це небезпечно і що вона написала депутату парламенту. Однак хрещеним батьком Брайоні був сер Артур Ридлі.
І все-таки, на думку Емілі, їм ще пощастило з евакуйованими, бо одного разу було схоже на те, що весь будинок реквізують для армії. Натомість зупинилися на маєтку Г'ю фон Фліта, бо там був стіл для гри у снукер[55]. Інші новини були такі: її сестра Герміона досі в Парижі, але думає про переїзд до Ніцци; корів перевели на три північні поля, щоб можна було переорати парк під зернові. Півтори милі кованих огорож, які ставилися починаючи з 1750-х років, вивезли на переплавку — для виробництва вогнеметів. Навіть робітники, які ламали огорожі, сказали, що цей метал не годиться. Унизу по річці збудували цементно-цегляний дот, просто в заплаві, у заростях осоки, зруйнувавши гнізда чирків і сірих трясихвісток. Нині будують ще один дот — там, де центральна дорога веде до села. Усі ламкі речі зберігають у льосі — у тому числі клавесин. Нещасна Бетті впустила на східцях вазу дядечка Клема і розбила. Сказала, що шматки просто відкололися в руці, але в це важко повірити. Денні Гардмен вступив до флоту, але всі інші сільські хлопці подалися до Східносуррейських лав. Джек гарує як віл. Він узяв участь у спеціальній конференції, а повернувся змореним і виснаженим і не мав права навіть сказати, де був. Він розлютився через вазу й накричав на Бетті, що на нього геть не схоже. А на додачу, вона ще й загубила карточки, і два тижні родині довелось обходитися без цукру. Та сама мати, яку вигнали з «Червоного лева», приїхала без протигазу, а заміни їй не видали. Уповноважений цивільної оборони, брат констебля Вокінза, уже втретє приїздить перевірити маскування. Він виявився досить набридливим маленьким диктатором. Нікому він не подобається.