— Заради Бога, дівчино,— пробурмотів лікар. Вони обережно вклали пацієнта в ліжко.
Брайоні чекала, щоб зрозуміти, чи потрібна тут. Але тепер усі троє були заклопотані й не звертали на неї уваги. Медсестра розмотувала бинт, а санітарка закочувала солдату холошу. Ординатор обернувся до світла, щоб прочитати позначки на бирці, відірваній од гімнастерки. Брайоні неголосно бухикнула, і сестра озирнулася, роздратована тим, що та досі тут.
— Ну, не стійте стовпом, медсестро Талліс. Спускайтесь і помагайте.
Вона принижено попленталася, відчуваючи, як у животі зростає порожнеча. Тепер війна торкнулася її життя, а вона першого ж разу не втрималася на рівні. Якщо вона знову потягне ноші, то впустить на півдорозі до ліфта. Але якщо їй накажуть, вона не зможе відмовитися. Якщо ж вона впустить кінець нош, то просто піде — збере у себе кімнаті речі до валізи й поїде до Шотландії — працювати дружинницею в селі[56]. Так буде краще для всіх. Поспішаючи коридором на першому поверсі, вона перестрілася з Фіоною, яка йшла в інший бік, тримаючи ноші за передні кінці. Вона була дужча, ніж Брайоні. Обличчя того, кого вона несла, було повністю сховане під бинтами, виднілася тільки темна овальна діра рота. Дівочі очі перемигнулися, і щось промайнуло у поглядах — шок чи сором від того, що вони нещодавно реготали у парку.
Брайоні вийшла на вулицю й полегшено побачила, що останні ноші вкладають на додаткові візки, а санітари чекають, щоб підкотити каталки. Збоку стояла дюжина професійних медсестер з валізами. Брайоні впізнала деяких зі свого відділення. Геть не було часу спитати, куди їх виряджають. Десь відбувається щось ще гірше. Тепер увагу приділили легкопораненим. Лишалося ще двісті таких. Сестра сказала їй відвести п'ятнадцятьох чоловіків до відділення Беатріс. Вони вервечкою попрямували за нею коридором, як школярі на прогулянці. У декого були руки на перев'язі, в інших — забинтовані голови чи поранені груди. Троє пересувалися на милицях. Ніхто не казав ні слова. Біля ліфтів утворився затор з візків, які треба було спустити в операційні у підвалі, а інші — підняти до палат. Брайоні знайшла нішу, де хворі на милицях могли посидіти, сказала їм не рухатися, й повела інших сходами. Пересувалися повільно, відпочиваючи на кожному сходовому майданчику.
— Уже недалеко,— повторювала вона, але вони, здавалося, не усвідомлюють її слів.
Коли вони дісталися відділення, за етикетом вимагалося представити їх сестрі. У кабінеті її не було. Брайоні повернулася до вервечки, яка з'юрмилася в неї за спиною. Поранені не дивилися на неї. Вони дивилися повз неї, на величезне просторе приміщення вікторіанської доби, з високими колонами, пальмами у горщиках, охайно застеленими ліжками і ретельно випрасуваними відгорнутими простирадлами.
— Зачекайте тут,— сказала вона.— Сестра всім вам знайде ліжка.
Вона швидко пройшла у дальній кінець, де біля пацієнта стояли медсестра і дві санітарки. Одразу ж за спиною Брайоні почулися кроки, наче хтось крався. Це солдати заходили до відділення.
Злякавшись, вона замахала на них руками:
— Повертайтеся, будь ласка, повертайтеся й зачекайте.
Але вони вже розтеклися по всьому відділенню. Кожний обрав собі ліжко. Без указівок, не роззуваючись, без ванни і дезінфекції, без лікарняної піжами, вони вкладались у постіль. Брудне волосся, почорнілі лиця на білих подушках. Сестра рвучко вийшла зі свого кабінету — її підбори врочисто стукотіли на всю залу. Брайоні підбігла до ліжка та схопила за рукав солдата, який лежав горілиць, люляючи свою перев'язану руку. Коли він простягнув ноги, на ковдрі лишилися маслянисті сліди. Це лише її провина.
— Вам треба встати,— сказала вона, коли сестра була вже близько. Брайоні нерішуче додала: — Є ж процедура.
— Хлопцям треба поспати. А процедура потім,— у голосі звучав ірландський акцент. Сестра поклала Брайоні руку на плече й розвернула бейджик, щоб прочитати прізвище.— Повертайтеся до свого відділення, медсестро Талліс. Гадаю, ви потрібні там.
Ніжно підштовхнувши, вона відіслала Брайоні виконувати свою роботу. Відділення може обійтись і без таких педантів, як вона. Чоловіки навколо вже спали, і вона знову довела свій ідіотизм. Певно, що їм треба спати. Вона просто хотіла дотриматися заведеного порядку. Врешті-решт, це не вона вигадала правила. За останні кілька місяців їй втовкмачували тисячі деталей прийому нових пацієнтів. Звідки їй було знати, що насправді це нічого не значить? Ці обурені думки висотували з неї сили, й коли вона майже дійшла до свого відділення, раптом згадала про тих чоловіків на милицях, що чекали внизу, щоб їх відвели до ліфта. Вона поспішила вниз східцями. Ніша була порожня, не було жодних ознак людської присутності у коридорах. Вона не хотіла виявляти власну нездарність, питаючи у медсестри чи у санітарів. Хтось, мабуть, забрав поранених. Більше вона їх і не бачила.
Її відділення було переповнене й віддане під невідкладну хірургію, але найменування нічого не означало. Воно нагадувало евакуаційний пункт на лінії фронту. На допомогу прибули медсестри і старші медсестри, а п'ятеро чи шестеро лікарів займалися невідкладними випадками. Було тут і два панотця: один сидів і розмовляв з хворим, який лежав на боці, другий молився за скулену під ковдрою фігуру. Всі медсестри були у масках, а лікарі працювали закасавши рукави. Сестри бігали між ліжками, роблячи ін'єкції — мабуть, морфію,— або ставили крапельниці для переливання крові чи плазми з жовтих флаконів, які звисали, мов екзотичні фрукти, з високих переносних стійок. Практикантки снували відділенням, розносячи грілки. Все відділення наповнило тихе відлуння голосів, медичних голосів, яке регулярно перемежалося болісними стогонами і зойками. Всі ліжка були зайняті, й нових хворих лишали на ношах, кладучи у проходах, щоб робити переливання. Двоє санітарів готувалося забирати померлих. Над ліжками схилялися медсестри, знімаючи з поранених брудні пов'язки. Щоразу доводилося приймати рішення, як чинити: робити це ніжно і повільно чи жорстко і швидко, щоб біль тривав тільки одну мить. У цьому відділенні віддавали перевагу останньому варіанту, через що зойки посилювалися. Скрізь відчувався липкий кислий запах свіжої крові, а ще — брудного одягу, поту, мастила, засобів дезінфекції, медичного спирту, а над усім цим витав сморід гангрен. В анатомічному театрі, як виявилося, двом пораненим робити ампутацію.
Оскільки старших сестер вирядили до лікарень швидкої допомоги, то кваліфікованим сестрам додалося роботи, і потоку практиканток, а серед них і Брайоні, визначили нові обов'язки. Сестра доручила Брайоні зняти пов'язку й обробити поранену ногу капрала, який лежав на ношах біля дверей. Не слід було накладати нову пов'язку, доки не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли Брайоні стала навколішки, щоб пояснити йому все пошепки на вухо.
— Не зважайте, як закричу,— пробурмотів він.— Промивайте, сестро. Не хочу її втратити.
Штанина була розрізана. Бинт здавався досить новим. Брайоні почала його розмотувати, та було неможливо просунути руку під ногу пораненому, тож вона ножицями зрізати пов'язку.
— Мене зачепило на пристані у Дуврі.
Тепер на рані, яка тягнулася від коліна до кісточки, лишилася тільки марля, чорна від обкипілої крові. Сама нога була гола і чорна. Брайоні боялася, що буде гірше, й дихала ротом.
— І як це ви примудрилися? — вона силкувалася надати голосу веселості.
— Та артилерійський снаряд — грюкнув, відкинув мене на бляшаний паркан.
— От не пощастило. Тепер, знаєте, треба зняти цю марлю.
Вона обережно підняла край, і капрал поморщився.
— Порахуйте: раз — два — три,— сказав він,— й одразу рвіть.
Він стиснув кулаки. Вона взялася за край, міцно затиснула між вказівним і великим пальцями, і мигцем потягнула пов'язку. Прилинули спогади з її дитинства, коли на дні народження їй показували знаменитий фокус зі скатертиною. Марля відірвалася з липким рипучим звуком.
— Зараз виблюю,— сказав капрал.
Вона подала йому до рук лоток. Поранений тужився, але більше нічого. У складках шкіри на шиї блищали краплини поту. Рана сягала вісімнадцяти дюймів завдовжки, може, і більше, огинаючи коліно. Шви були неоковирні й неправильні. Тут і там шкіра луснула, оголяючи жирові шари, і малі вкраплення, що нагадували мініатюрні грона червоного винограду, пророслі крізь щілини.
56
В оригіналі