Простіше кажучи, розповіді потрібен кістяк. Певно, Вам буде цікаво дізнатися, що однією з Ваших завзятих читачок була місіс Елізабет Бовен[62], Якось вона зайшла до нас у редакцію дорогою на сніданок і проглянула стос машинописів, а відтак попросила відвезти Ваш рукопис їй додому, щоб прочитати там, і скінчила того ж дня. Спочатку вона вважала, що ця проза «занадто щільна, занадто солодкаво-пересичена», але натомість перегукується з романом «Відповідь — прах»[63] (про що я взагалі й не думав). Потім вона «захопилася, наче затягнулася кальяном» і, нарешті, лишила нам свої зауваження, наведені вище. Можливо, Ви почуваєтеся пречудово й задоволені своїм твором і стилем, або ж наші побажання можуть викликати у Вас праведний гнів, або такий відчай, що Ви й не захочете знову дивитися на рукопис. Ми щиро сподіваємося, що такого не станеться. Наше бажання полягає в тому, щоб Ви прийняли ці зауваження — висловлені зі щирим ентузіазмом — як основу для іншого нарису.
Ваш супровідний лист був напрочуд стриманий, але Ви натякнули на те, що у Вас на цю мить майже немає вільного часу. Як щось змінитися і Ви минете ці випробовування, ми будемо більш ніж раді бачити Вас за келихом вина, щоб обговорити це питання. Ми сподіваємося, що Ви не засмутитеся. Можливо, Вас розрадить, якщо Ви знатимете: наші листи-відмови, як правило, не перевищують трьох речень.
Ви побіжно просите вибачення за те, що не пишете про війну. Ми надішлемо Вам примірник нашого останнього випуску з відповідним редакційним резюме. Як Ви побачите, ми не вважаємо, що митцям конче необхідно відгукуватися на події війни. Справді, вони мають право це ігнорувати, присвячуючи творчість іншим питанням. Оскільки митці мало розуміються на політиці, вони мають використати свій час для розвитку на глибших емоційних рівнях. Ваш твір, написаний в умовах війни, має розвивати Ваш талант відповідно до особистих вимог. Як ми зазначили, військові дії — ворог творчості.
З Вашої адреси виходить, що Ви або лікарка, або потерпаєте від тривалої хвороби. Якщо правильний другий варіант, то бажаємо Вам швидкого й успішного одужання.
І насамкінець: один з наших працівників вельми цікавиться, чи є у Вас старша сестра, яка навчалася в Ґіртоні років шість-сім тому.
Зі щирою повагою С. С.
У подальші дні перехід на суворий графік стер відчуття пливкого безчасся першої доби. Брайоні вважала, що їй пощастило отримати денні зміни, з сьомої ранку до восьмої вечора, і півгодини на обід. Коли о п'ятій сорок п'ять дзвонив будильник, вона випірнала з глевкої ями виснаження і кілька секунд помежів'я між сном і ясною свідомістю відчувала наближення чогось радісного, приємного, якихось суттєвих змін. Пробудження, як у дитинстві на Різдво, було таким самим трепетним, і важко пригадувалася причина цього захвату. Досі з заплющеними очима очі, у нестерпно-яскравому літньому сяйві, яке рвалося до кімнати, Брайоні натискала кнопку на будильнику й відкидалася на подушку, і знову до неї поверталося відчуття реальності. Це повна протилежність Різдву. Усе навпаки. Скоро вторгнуться німці. Усі кажуть, що так і буде — від санітарів, які у власній лікарні гуртуються у місцевий загін самооборони, до самого Черчілля, який змальовує образ підкореної й голодної країни, в якої лишився тільки Королівський флот. Брайоні знала, що почнеться жах, що на вулицях будуть криваві сутички, напади, публічні повішення, продаж у рабство і знищення всього доброго. Але сидячи на краєчку зім'ятої, ще теплої постелі, натягуючи панчохи, вона не могла втамувати блюзнірського збудження. Всі кажуть, що зараз країна лишилася на самоті? — то це й на краще.
А після пробудження все здавалось іншим: візерунок з геральдичних лілей у неї на косметичці; трісла пластмасова рама дзеркала; її власне обличчя в люстрі й віддзеркалені відкинуті пасма волосся — усе видавалося яскравішим, загострювало увагу. Коли Брайоні бралася відчиняти двері, клямка у неї у пальцях здавалася крижаною і твердою. Виходячи у коридор і чуючи там відлуння важких кроків, дівчина гадала, що це німецькі чоботи, і в животі в неї з'являвся холод страху. До сніданку вона знаходила хвилину-дві, щоб прогулятися берегом річки. Навіть о цій порі, в ясному небі, ген за шпиталем згасали безжальні спалахи. Невже це можливо, що німці захоплять Темзу?
Ясність усього, що вона бачила або чого торкалася, усього, що вона чула, була, звісно, викликана не свіжістю й початком літа, а гарячковим усвідомленням того, що наближається завершення, що події ось-ось зійдуться в кінцевій точці. Це були останні дні, відчувала вона, і вони завжди палатимуть у неї в пам'яті. Це палання, ці довгі сонячні дні, останні в історії, а далі почнеться інша доба. Ранкові обов'язки, мийня, заварювання чаю, зміна пов'язок і постійне зіткнення з непоправними втратами не порушували цього загостреного сприйняття. Це диктувало всі її дії, створювало постійне тло. І це надавало новизни її планам. Вона відчувала, що часу їй лишається обмаль. Якщо зволікати — так вона думала,— то прийдуть німці, й у неї ніколи, певно, не буде іншого шансу.
Щодня прибували нові пацієнти, але вже не напливом. Система набирала обертів, і кожному знаходилося ліжко. Для тих, хто потребував хірургічного втручання, у підвалі працювала операційна. Після цього більшість хворих перевозили до найближчих лікарень для одужання. Смертність була висока, але практикантки вже не робили з цього драми: все було буденно — розставлена навколо ліжка ширма, бурмотіння панотця, напнуте на обличчя укривало, заклик до санітарів, здерта брудна білизна й застеляння нового комплекту. Образи вмерлих так швидко блякли, так швидко зливалися, що лице сержанта Муні ставало подібним до лиця рядового Ловелла, і покійні обмінювалися смертельними ранами з іншими, чиїх імен практикантки вже не могли згадати.
Тепер, коли Франція пала, передбачалося, що невдовзі почнеться бомбардування Лондона, треба чекати на повітряні нальоти. Нікому не можна було лишатися в місті без особливої причини. На першому поверсі щільніше запнули вікна, і добровольці перевіряли на дахах, чи все гаразд з димарями і чи забетоновані люки. Проводилися тренувальні евакуації хворих — суворі накази, окрики і свистки. Відбувались і пожежні учення, звезення поранених на спеціальні збірні пункти, і натягування протигазів на пацієнтів — притомних і непритомних. Медсестри пам'ятали, що спочатку мають одягати маски собі. Більше вони не були жертвами сестри Драммонд. Тепер, коли вони отримали хрещення кров'ю, вона перестала звертатися до них, як до школярок. Її голос, коли вона давала інструкції, звучав холодно, професійно-нейтрально, і всі були задоволені. У цих нових умовах Брайоні скористалася нагодою помінятися вихідним з Фіоною, яка великодушно й досить легко погодилася віддати свою суботу в обмін на її понеділок.
Через помилку адміністрація деякі солдати так і доліковувалися в шпиталі. І хоча вони вже відпочили після виснаження і знову регулярно їли, набираючи вагу, настрій лишався кислим і похмурим, навіть у тих, хто не став інвалідом. Це були переважно піхотинці. Вони лежали на своїх ліжках і палили, мовчки втупившись у стелю й перебираючи у пам'яті свіжі спогади. Або збиралися бунтівними групками і шепотілися. Пацієнти відчували огиду до самих себе. Дехто казав Брайоні, що і стрельнути не мав нагоди. Але найбільше їх лютило «начальство» зі своїми пахолками, яке кинуло їх напризволяще у відступі, і французи, що здалися без бою. Особливо гірко вони сприймали газетний ура-патріотизм, який розписував дива евакуації і героїзм маленьких суден.
62
Елізабет Бовен (1899-1973) — англо-ірландська романістка, твори якої присвячені міжособистісним стосункам.
63
«Dusty Answer» — перший роман британської письменниці Розамонд Леманн (1901-1990), опублікований у 1927 р., який свого часу шокував публіку.