«Ніхто ніколи не скаже „двадцятип’ятифунтові гармати”. Тут мало бути „двадцятьп’ятки” або „гармати двадцять п’ятого калібру”. Ваш же вираз звучатиме явно химерно навіть для людини, яка не служила в артилерії».
Як поліцейські з пошукової бригади, ми повзаємо рачки, відшукуючи шлях до істини.
«Ваш хлопчина з ВПС носить берет. Мені це здається сумнівним. За винятком танкових військ, їх у 1940 році не було навіть у сухопутних військах. Гадаю, Вам краще одягти на нього пілотку».
Врешті-решт полковник, який почав свого листа зі звернення «міс Толліс», дав вихід своїй роздратованості моєю статтю. Що ці дамочки собі дозволяють, лізучи в подібні справи?
«Мадам (підкреслено тричі), „юнкерс” не несе „одну-єдину тисячотонну бомбу”. Ви хоч маєте поняття, що навіть морський фрегат не важить стільки? Раджу Вам як слід ознайомитися з цим питанням».
Ну, це просто друкарська помилка. Я ж збиралася надрукувати „тисячофунтову”. Я виписала ці зауваження і написала полковнику вдячного листа. Заплатила за фотокопії документів, які розклала охайними купками для свого власного архіву. Повернула на видачу книжки, якими користувалася, і викинула всі непотрібні вже записи. На робочому місці від мене не лишилося жодних слідів. Прощаючись із хранителем документів, я дізналася, що фонд Маршала збирається надати музею грант. Після того, як я потиснула руки іншим працівникам бібліотеки й пообіцяла подякувати в книжці працівникам відділу за допомогу, викликали розсильного, аби той провів мене вниз. Дівчина в гардеробі дуже люб’язно викликала таксі, а один із молодших швейцарів відніс мою торбу аж на тротуар.
Під час поїздки назад, на північ, я думала про лист полковника, а радше про своє власне задоволення від цих дрібних поправок. Якби мені справді так сильно залежало на фактах, я б написала зовсім іншу книжку. Але моя робота завершена. Не буде ніяких нових варіантів. Саме про це я й думала, коли ми в’їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем, якраз перед тим, як я заснула. Коли водій розбудив мене, таксі стояло біля моєї квартири в Риджентс-Парку.
Я порозкладала по папках принесені з бібліотеки папери, зробила собі сендвіч, потім спакувала валізку. Рухаючись по квартирі, з однієї знайомої кімнати до іншої, я була свідома того, що роки моєї незалежності скоро можуть завершитися. На письмовому столі, в рамочці, стояла фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Колись я питатиму, хто це такий. Я заспокоїла себе, присвятивши певний час вибору сукні, яку одягну на родинний обід. Процес цей справді відмолодив мене. Я вже худіша, ніж була рік тому. Ведучи рукою вздовж вішачків, я на довгі хвилини забула про свій діагноз. Врешті-решт я вибрала відрізну кашемірову сукню сріблясто-сірого кольору. Потім вже все було просто: білий єдвабний шалик, заколотий камеєю Емілі, лаковані туфлі-лодочки — звичайно ж, на низькому каблучку, — і велика чорна шаль. Я закрила валізку й, несучи її у передпокій, здивувалася, якою ж вона здається легенькою.
Моя секретарка прийде завтра, ще до мого повернення. Я залишила їй записку, визначивши роботу, яку хотіла, щоб вона зробила, потім взяла книжку й чашку чаю і влаштувалася в кріслі біля вікна з видом на парк. Мені завжди добре вдавалося не думати про речі, які справді мене турбують. Але читати я не могла. Я була схвильована. Поїздка за місто, обід на мою честь, відновлення родинних зв’язків. І в мене ж відбулася одна з тих класичних розмов з лікарем. Я мала би бути пригнічена. А може, мені вже все, як сьогодні кажуть, по барабану? Проте від таких думок нічого не зміниться. Машина буде аж за півгодини, і я не знаходила собі місця. Встала з крісла, пройшлася кілька разів туди-сюди по кімнаті. Коли я надто довго сиджу, в мене починають боліти коліна. Мені не давали спокою думки про Лолу, про жорсткість того худого, старого, розмальованого обличчя, про її самовпевнену ходу на тих небезпечних шпильках, її життєву енергію, отой нирок у «ролс-ройс». Я що, змагаюся з нею, витоптуючи килим між каміном і честерфілдівською канапою? Я завжди думала, що світські забави, цигарки зведуть її в могилу. Думала так, навіть коли нам було трошки за п’ятдесят. І от у вісімдесят вона має такий хижий, супермодний вигляд. Вона завжди була зарозумілою старшою дівчинкою, завжди на крок попереду. Зате в цій останній важливій справі я її випереджу, а вона, мабуть, житиме довго. Мені не вдасться опублікувати роман за життя.
«Ролс», схоже, закрутив мені голову, бо коли приїхала машина — спізнившись на п'ятнадцять хвилин, — я була розчарована. А як правило, такі речі мало турбують мене. То була зовсім непоказна малолітражка, заднє сидіння якої було вкрите нейлоновим хутром, розмальованим під зебру. Зате водій Майкл, веселий хлопака з Вест-Індії, взяв у мене валізку, дбайливо відкинув переднє сидіння, щоб мені зручніше було сідати. Після того, як я категорично заявила, що не потерплю жодної трахкотливої музики з колонок на поличці у мене за головою, а він перестав на мене дутися, ми чудово порозумілися й завели розмову про сім’ї. Батька він ніколи не знав, а його мати була лікаркою в Мідлсекському госпіталі. Сам він закінчив юридичний факультет Лестерського університету й збирався тепер писати дисертацію в Лондонській школі економіки про законодавство й злидні в країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона по гнітючому Західному шосе, він стисло виклав мені її суть: немає законів про власність, отже, немає капіталу, отже, немає добробуту.