Мене підвели до м’якого крісла в першому ряді. Поруч зі мною сидів старий П’єро, який розмовляв із родичем зліва від себе. У кімнаті запала нервова тиша — майже тиша. З кутка долинав збуджений шепіт дітей, якого я вирішила тактовно не помічати. Поки ми чекали, а в мене виявилося, так би мовити, кілька вільних секунд, я озирнулася навкруги й лише тепер по-справжньому усвідомила, що в бібліотеці не було ані книжок, ані стелажів. Ось чому кімната здавалася значно більшою, ніж за моєї пам’яті. Єдиними матеріалами для читання були журнали про життя за містом, що лежали на поличках біля каміна. Після кількох шикань і рипіння чийогось стільця перед нами з’явився хлопчик у чорному плащі, накинутому на плечі. Був він блідий, весь у ластовинні й рудий — безсумнівний Квінсі. Я прикинула, що йому років дев’ять-десять. Тіло було худеньке, тому голова здавалася великою і надавала йому ефірного вигляду. Але тримався він упевнено, обводячи очима кімнату в очікуванні, поки публіка вгамується. Потім нарешті задер вгору ельфоподібне підборіддя, набрав у груди повітря й заговорив чистим, дзвінким дискантом. Я готова була до якоїсь магічної несподіванки, але те, що я почула, мало вже зовсім неземне звучання.
Ось розповідь про легковажну Арабеллу,
Яка втекла з негідником безчельним.
Батьки у розпачі, що первісточка їхня
Дім кидає й от-от назавжди зникне
Без дозволу, а там хвороба вже й нужда чигає,
А в неї ж більше ні копієчки немає.
І раптом вона постала переді мною, ота заклопотана, педантична, примхлива маленька дівчинка, яка все ще лишається живою, бо коли вимогливі глядачі доброзичливо пирснули, почувши «без дозволу», моє бідолашне серце — обурливе марнославство! — аж тьохнуло. Хлопчик декламував зі зворушливою дохідливістю, легесеньким дисонансом було лиш те, що моє покоління назвало б вимовою кокні, хоча сьогодні я вже й не знаю, що має означати «т» з твердим приступом. Я знала, що всі ці слова належать мені, але майже не пам’ятала їх, а зосередитися було важко через наплив стількох питань, стількох почуттів. Де вони знайшли текст, і чи ця неземна впевненість є симптомом цілком інших часів? Я глянула на свого сусіда, П’єро. В руці у нього була хусточка, він промокав нею очі, і я не думаю, що лише з прадідівської гордості за правнука. А ще я підозрювала, що все це була його ідея. Пролог наблизився до своєї розсудливої кульмінації:
Їй пощастило, бо жоною принца стати
В цей світлий має день. Лиш пам’ятаймо:
Щоб лиха так, як Арабелла, не зазнати,
Слід спершу думати, а потім вже кохати!
Вибухнули бурхливі оплески. Хтось навіть вульгарно свиснув. Отой словник, «Короткий оксфордський». Де він тепер? У північно-західній Шотландії? Мені б хотілося повернути його. Хлопчик вклонився, відступив на кілька метрів, і до нього приєдналися ще четверо непомічених мною дітей, які чекали за лаштунками, якщо це можна так назвати, а тепер виступили вперед.
І почалися «Випробування Арабелли» — зі втечі від стривожених, зажурених батьків. У головній героїні я одразу впізнала правнучку Леона Хлою. Яка це чарівна, серйозна дівчинка, з таким глибоким грудним голосом і успадкованою від матері іспанською кров’ю. Я пам’ятаю, як була на її першому дні народження — здавалось би лиш кілька місяців тому. Дивилася, як вона переконливо западає в злидні та відчай, покинута віроломним графом — отим декламатором прологу в чорному плащі. Менш ніж за десять хвилин усе скінчилося. У моїх спогадах, дещо викривлених дитячим відчуттям часу, ця п’єса завжди здавалася мені не меншою за будь-яку Шекспірову. І я зовсім забула, що після церемонії вінчання Арабелли з принцем-медиком усі беруться за руки й виходять уперед, щоб в унісон звернутися до публіки з прощальним куплетом.