− Здається, я не помиляюсь, мілорде, ви мешкали у графстві Варвік, у Віллосмірському замку?
Лорд Ельтон почервонів і поспішно ковтнув шампанського.
− Т-так, так. Я володів цим маєтком якийсь час. Це така морока! Потрібна ціла армія слуг.
− Саме так, − хитнув я головою на знак згоди. − Гадаю, що знадобиться значний штат слуг. Я купую цей маєток.
Холодність леді Сибілли змінилася хвилюванням, а очі графа, здавалося, мало не вилазили з орбіт.
− Ви? Ви купуєте Віллосмір? − вигукнув він.
− Так, я віддав розпорядження, щоб мої повірники владнали справи якнайшвидше. − І я зиркнув на Лючіо, сталевий погляд якого був звернений на графа з напруженою увагою. − Я люблю графство Варвік, до того ж планую справляти багато прийомів, а це місце чудове для того.
Запанувало мовчання. Міс Шарлотта глибоко зітхнула, і видно було, як тремтить мереживний бант на її гладко зачесаному волоссі. Даяна Чесней озирала всіх із цікавістю, ледь усміхаючись.
− Сибілла народилась у Віллосмірі, − сказав граф якось хрипко.
− О, це додає нової втіхи його власникові, − промовив я із ґречним поклоном у бік леді Сибілли. − Ви, мабуть, маєте багато спогадів про нього?
− Справді багато! − відповіла вона, і голос її вібрував при страсними нотами. − Немає жодного іншого куточка на світі, який би я так любила! Як часто я гралася на галявині під старими дуба ми, збирала фіалки та буквиці на березі Авону! І коли розцвітав глід, я уявляла, ніби парк − це чарівне царство, а я − казкова принцеса!
− Нею ви були, нею ви й лишились! − докинув Лючіо.
Вона посміхнулась, очі її заблищали; потім вона повела далі вже спокійніше:
− Я любила Віллосмір і досі люблю його! Я часто бачила в полі, на протилежному березі річки, за межами нашого маєтку, маленьку дівчинку з ніжним обличчям та довгим світлим волоссям. Я хотіла познайомитися з нею, але моя нянька ніколи не дозволяла мені: вона вважала, що ця дівчинка є нижчою за мене. − Вуста леді Сибілли презирливо стиснулись. − А насправді вона походила з високого роду, її батько був відомим ученим і дворянином, але рано помер. її вдочерив лікар, який був біля смертного ложа її матері: жінка, не маючи родичів, довірила дівчинку під його опіку. Цією маленькою яснокосою дівчинкою була Мевіс Клер.
Щойно було вимовлене це ім'я, ми всі раптом замовкли, ніби почули церковний передзвін. Лючіо, позирнувши на мене якось напружено, спитав:
− Ви ніколи не чули про Мевіс Клер, Темпесте? Я подумав секунду перед тим, як відповісти.
− Так, я колись невиразно чув це ім'я у літературних колах, але не можу пригадати, коли і за яких обставин.
Я справді не міг пригадати, бо ніколи не звертав уваги на жіночі імена в мистецтві: як і більшість чоловіків, я вважав, що все, чого б вони не робили, чи то в музиці, чи в малярстві, чи в красному письменстві, є настільки слабким, що навіть не заслуговує на критику. Жінки, на мою думку, були створені для забави чоловіків, а не для того, щоб їх просвіщати.
− Мевіс Клер − геній, − сказала леді Сибілла. − Якщо містер Темпест не чув про неї, то, без сумніву, ще почує. Я часто шкодую, що мені не вдалось познайомитися з нею в ті давні дні у Віллосмірі. Дурість моєї няньки обурює мене! Нижча за мене! І наскільки ж те пер вона вища за мене! Вона досі там мешкає; її названі батьки померли, і вона успадкувала гарненький невеличкий будиночок, у якому вони жили. Крім того, вона докупила земель, упорядкувала й покращила маєток. Ніде не траплялось мені такого ідеального поетичного куточка, як Лілія-котедж.
Я мовчав, відчуваючи якесь глухе невдоволення зі свого невігластва стосовно талантів і становища людини, яку всі вони вважали славнозвісною.
− Яке дивне ім'я: Мевіс[13]! − нарешті наважився я сказати.
− Так, але воно дивовижно їй пасує. Вона оспівує життя, немов співучий дрізд, тому цілком заслуговує на своє ім'я.
− Що ж вона дала літературі? − поцікавився я.
− О, лише кілька романів, − з усмішкою відповів Лючіо, − але вони мають незвичайну властивість: вони живі! Я маю надію, Темпест, що ваша книжка виявиться наділеною такою самою життєвістю.
Тут лорд Ельтон, який після звістки про купівлю Віллосміру був заглиблений у похмурі роздуми над склянкою вина, пробудився зі своєї задуми.
− Що я чую! − вигукнув він. − Невже ви хочете сказати, що написали роман, містере Темпест?
(«Чи можливо, щоб він не помітив реклами мого твору, яка кричить зі шпальт мало не кожної газети?» − подумав я з обуренням.)
− Але навіщо це вам, із вашим колосальним багатством?
− Він прагне слави! − сказав Лючіо, як мені здалося, напівглузливо.
− Але ви досягли слави, містере Темпест, − заявив упевнено граф, − сьогодні всі знають вас!
− Ех, мій любий лорде, це не задовольняє прагнень мого талановитого приятеля! − відповів замість мене Лючіо, і очі його заволіклися тією таємничою тінню скорботи і презирства, яка так часто потьмарювала їх блиск. − Його не задовольняє «колосальне багатство» − адже воно ні на йоту не зробить його вищим від клена, який стоїть при дорозі до королівського палацу. Він хотів би піднестися над пересічністю. І хто дорікне йому? Я теж, можливо, хотів би слави за ту властивість, яка зветься геніальністю: за шляхетні ідеї, поезію, високі інстинкти й пророчі дослідження серця людського, − словом, за силу пера. Але зазвичай цією силою наділені злидарі − силою, яку неможливо придбати за гроші, так само як незалежність у вчинках чи свободу думки. А що дає багатство? Лише можливість витрачати його або нагромаджувати. Але Темпест намагається поєднати в собі дві діаметрально протилежні сили природи − геній та гроші, іншими словами, Бога й Мамону.
Леді Сибілла обернулася до мене; її гарне обличчя мало вираз сумніву та здивування:
− Боюся, вимоги суспільства забиратимуть у вас надто багато часу щоб ви могли й надалі писати книжки. Пам'ятаю, ви вже говорили мені, що друкуєте роман. Чи ви й раніше були письменником за фахом?
У моїй душі заворушилось почуття гніву й образи. Чи був я справжнім письменником раніше? Ні, я ніколи не був ним. Я був мандрівним найманим літератором, якого час від часу запрошували писати замовлені статті на першу-ліпшу тему; я не мав жодної видимої перспективи здійнятись над цим низьким та брудним щаблем літературного ремесла. Я відчув, що почервонів, потім зблід, і бачив, як пильно дивився на мене Лючіо.
− Я нині є письменником, леді Сибілло, − відповів я нарешті, − і сподіваюсь, що невдовзі доведу своє право називатися так. На мою думку, звання письменника дає велику гордість, і не думаю, що суспільні вимоги завадять мені зберігати вірність літературній професії, яку я вважаю найвищою в світі.
Лорд Ельтон почав занепокоєно соватись на стільці.
− А чи ваша родина, − спитав він, − ваші кревні − вони теж літератори?
− З моєї родини нікого немає серед живих, − відповів я трохи різко. − Моїм батьком був Джон Темпест із Рексмура.
− Справді? − обличчя графа засвітилося. − Боже мій! Адже я часто зустрічав його на полюваннях багато років тому! Ви походи те зі старого шляхетного роду, пане! Темпести з Рексмура − славетна фамілія, про них є багато шанобливих згадок у хроніках графства.
Я нічого не відповів, але відчував легке роздратування, хоча сам не міг зрозуміти чому.
− Мимоволі дивуєшся, − сказав Лючіо м'яким, лагідним тоном. − Коли людина походить зі шляхетного англійського роду − видима причина для гордості, − а крім того, має велике багатство для підтримання цього престижу, то навіщо їй битись за літературні почесті? Ви надто скромні, Темпесте! Ви, що сидите так високо на банківських банкнотах і золотих зливках, зі славою блискучої хроніки за собою, − ви ще нахиляєтесь, щоби підняти лаври! Ви принижуєте себе цим прагненням приєднатись до товариства безсмертних!
Попри іронічний тон князя, завважений усіма присутніми, я бачив, що він на власний кшталт захищає літературу, і відчув до нього вдячність. Граф, вочевидь, нудьгував.
− Усе це чудово, − сказав він, − але містер Темпест не мусить писати, щоб заробляти собі на прожиття.
− Можна любити справу лише задля неї самої! − вигукнув я. − Наприклад, ця Мевіс Клер, про яку ви говорили, − хіба вона злидарює?