Ніхто не зронив ані слова − наші серця ще надто сильно калатали, схвильовані цією дивовижною ліричною бурею. Нарешті Даяна Чесней перша перервала мовчання:
− Це вище за все, що я будь-коли чула! − прошепотіла вона, і голос її тремтів.
Я нічого не міг сказати − настільки ті думки поглинули мене. Ця музика вливала щось по краплині в мою кров − а можливо, це була лише гра моєї уяви; скрадлива солодкість цих пасажів збуджувала в мені дивне хвилювання, якого варто було соромитись. Я поглянув на леді Сибіллу: вона дуже зблідла, очі її були прикриті, а руки тремтіли. Тоді я несподівано сам для себе підвівся, наче хтось мене штовхнув, та підійшов до Ріманського, який досі сидів за роялем; його руки безшумно блукали клавішами.
− Ви великий артист! − сказав я. − Ви геніальний музикант! Але чи знаєте ви, що навіює ваша музика?
Він зустрів мій пильний погляд, знизав плечима й похитав головою.
− Потяг до злочину! − прошепотів я. − Ви пробудили в мені лихі думки, яких я соромлюся. Я й не знав, що мистецтво може збуджувати подібні відчуття.
Він усміхнувся, і очі його блиснули сталевим сяйвом, ніби зірки зимової ночі.
− Мистецтво бере барви з душі, друже мій, − промовив він. − Якщо моя музика навіює вам лихі думки, боюся, що зло криється у вашій натурі.
− Або у вашій! − швидко відказав я.
− Або в моїй, − погодився він холодно. − Я вам часто говорив, що я не святий.
Я збентежено дивився на нього. На якусь мить його врода зробилась мені ненависна, хоча я сам не знав, чому. Потім почуття відрази й недовіри розтанули, залишивши мені тільки приниженість і зніяковілість.
− Пробачте мені, Лючіо! − пробурмотів я, сповнений каяття. − Я говорив надто поспішно, але даю вам слово, ваша музика мало не довела мене до стану божевілля. Я ніколи не чув нічого подібного.
− І я не чула, − сказала леді Сибілла, теж підійшовши до роя ля. − Музика була чарівна! Ви знаєте, вона навіть злякала мене!
− Мені дуже шкода! − відповів він, наче вибачаючись. − Я знаю, що піаніст із мене кепський: мені бракує, так би мовити, витримки.
− Ви? Кепський піаніст? Великий Боже! − вигукнув лорд Ель тон. − Та якби ви так грали перед публікою, ви б кожного довели до нестями!
− До нестями зі страху? − спитав, усміхаючись, Лючіо. − Чи, може, з обурення?
− Не говоріть дурниць! Ви чудово розумієте, що я хочу сказати! Я завжди зневажав рояль як музичний інструмент; але, слово честі, я ніколи не чув подібної музики, навіть у повному оркестрі! Неймовірно! Неперевершено! Де ви вчилися?
− У консерваторії природи, − відповів ліниво Ріманський. − Моїм першим маестро був один люб'язний соловейко. Коли сходив повний місяць, соловейко сідав на соснову гілку й пояснював мені з дивовижною терплячістю, як виводити чисті рулади, каденції та трелі; коли я навчився цього, він показав мені найкращу методу застосування гармонійних звуків до поривів вітру, таким чином виклавши мені науку контрапункту. Акордів я навчився від старого Нептуна, який був настільки добрий, що спеціально для мене викинув на берег кілька найбільших своїх бурунів. Він від народження наділений гучним голосом, а позаяк був іще дещо збуджений, то мало не оглушив мене своїми наставляннями! Але оскільки учнем я показав себе здібним, він покликав свої хвилі назад, і вони з такою легкістю котилися піщаним берегом між камінців, що я тієї ж миті збагнув таємниці арпеджіо. Заключний урок дала мені Мрія − містичне крилате створіння; вона проспівала мені у вуха лише одне слово, і слово це не має відповідника в мові смертних, але після тривалих зусиль я віднайшов його в гамі звуків. Найкращим було те, що мої викладачі не вимагали винагороди.
− Ви не тільки музикант, а ще й поет, − сказала леді Сибілла.
− Я? Поет? Згляньтеся! Навіщо ви так жорстоко покладаєте на мене це тяжке звинувачення? Краще бути розбійником, ніж поетом: до розбійників ставляться з більшою повагою та прихильністю, ніж до поетів, принаймні у пресі! Для меню розбійничого сніданку знайдеться місце в найповажніших часописах, тоді як про поета, якому нечасто випадає задовольняти свою потребу сніданку й обіду, ніхто й не думає піклуватися. Називайте мене ким хочете, тільки, благаю вас, не поетом. Навіть Теннісон[14] зробився молочником-аматором, щоб якось приховати сором писання віршів.
Ми всі засміялися.
− Але погодьтеся, − сказав лорд Ельтон, − останнім часом розплодилося забагато поетів, і не дивно, що нам їх уже досить і що поезія нині в неласці. Поети здебільшого такий химерний на род − жінкуваті, малодушні, брехливі скиглії.
− Ви, звісно, говорите про «нових» поетів, − завважив Лючіо. − Так, нова література − це колекція бур'янів. Мені інколи спадає на думку, з філантропічних міркувань, заснувати фабрику цукерок та найняти цих хлопчаків, щоб вони писали епіграфи до бісквітів. Це приборкало б їхню злобу та забезпечило би певними кишеньковими грішми, адже нині вони не отримують за свої книжки ані цента. Але я не називаю їх поетами − це просто віршомази. Існують двоє-троє справжніх поетів, але, так само як пророки зі Святого Письма, вони «поза товариством», і сучасники не визнають їх; ось чому я побоююсь, що мого любого Темпеста публіка не зрозуміє, попри всю його геніальність. Товариство надто щиро полюбить його, щоб дозволити йому підняти лаври з пилу та куряви.
− Чому з пилу та куряви? − спитав я.
− О, запевняю вас, саме там вони й лежать! − відповів він весело. − Лаврам там краще, вони не ростуть у теплицях.
Тієї хвилини до нас підійшла Даяна Чесней.
− Леді Ельтон просить, щоб ви заспівали, княже, − сказала вона. − Ви справите нам таку приємність? Будьте ласкаві! Щось простеньке − нехай це заспокоїть наші нерви після вашої чудової, але страшної музики! Ви не повірите, але, далебі, я почуваюся геть пригніченою!
Лючіо склав руки в покаянному жесті.
− Пробачте мені! Я завжди роблю те, чого не треба робити! Міс Чесней засміялася трохи нервово.
− О, я пробачу, але лише за умови, що ви заспіваєте.
− Слухаюсь вас!
Він знову повернувся до рояля і, загравши вигадливу мінорну прелюдію, заспівав станси такого змісту:
Ця дивна пісня, виконана потужним баритоном, у якому вчувалась і сила, і ніжність, змусила нас здригнутися. Знову ми всі змовкли, охоплені якимось страхом, і знову Даяна Чесней перервала мовчання.
− Оце, на вашу думку, простеньке?
− Звичайно. Що ж може бути в цьому світі простіше, ніж Любов і Смерть, − відповів Лючіо. − Ця балада називається «Остання пісня кохання», у ній ідеться про коханця, який хоче вбити свою кохану й себе. Подібні випадки трапляються мало не щодня, ви дізнаєтеся про них із газет, − хіба це не банально?
14
Альфред Теннісон (1809−1892) − англійський поет вікторіанської доби, що уславився не лише прекрасними віршами, але й поетичними драмами. Але після виходу невдалої, з точки зору критиків, драми «Обіцянки весни» про сільську ідилію, відмовився від кар'єри драматурга, повернувшись до ремесла поета.