− Звідки ви це знаєте? − спитав я. Подивившись на його гар не обличчя, яке свідчило про тілесне й душевне здоров'я, я мимо волі всміхнувся. − Ваші недоладні думки про душу − єдине безрозсудство, яке я у вас відкрив.
− Справді? Я дуже втішений, що в мені є безрозсудство: лише глупота уможливлює мудрість. Зізнаюся, я плекаю дивні, дуже дивні уявлення про душу.
− Я вам це вибачаю, − сказав я, сміючись. − Нехай Господь пробачить мені моє безумство, але я ладен усе простити вам заради вашого голосу. Я не підлещуюся до вас, Лючіо, − ви співаєте немов янгол.
− Не робіть неоковирних порівнянь, − заперечив він. − Хіба ви коли-небудь чули, як співає янгол?
− Так, − знову всміхнувся я, − цього вечора! Він раптом зблід.
− Дуже влучний комплімент, − зауважив він із силуваним сміхом і різким рухом опустив вікно карети, хоча ніч була дуже холодна. − Я задихаюся тут, нехай увійде трохи повітря! По гляньте, як блищать зорі, − неначе велика діамантова корона! Божественні клейноди! Он там, далеко, зірка, яку ви ледь бачите; подекуди вона червона, немов жаринка, що тліє, а подекуди знову стає синьою, як магній. Я завжди її шукаю. Це Алгол; забобон ні люди називають її зіркою зла. Вона справді ворожа, та я все одно люблю її, незважаючи на її погану репутацію! Можливо, вона − холодний різновид пекла, де духи мерзнуть серед криги, утвореної з їхніх власних застиглих сліз! А можливо, це підготовча школа на шляху до раю − хто знає! А он там Венера, ваша зірка, Джеффрі! Адже ви закохані, друже мій? Закохані? Зізнавайтеся! Хіба ні?
− Я не впевнений, − відказав я повільно. − Слово «закоханий» неточно визначає мій нинішній стан…
− До речі, ви щось загубили, − сказав він, підіймаючи з підлоги карети букетик зів'ялих фіалок.
У мене вирвався вигук досади. Князь посміхнувся. Це була бутоньєрка леді Сибілли, яку я через необережність упустив, і я бачив, що він упізнав її. Мовчки я взяв букет.
− Любий мій, не намагайтеся приховати ваших намірів від вашого найкращого друга, − сказав він серйозно і лагідно. − Ви хочете одружитись із вродливою дочкою графа Ельтона. І ви одружитесь. Повірте мені! Я зроблю все, що зможу, щоб допомогти втіленню вашого бажання.
− Допоможете? − вигукнув я, вже не приховуючи радості: адже я знав, який вплив має Лючіо на батька Сибілли.
− Обіцяв допомогти, відтак, допоможу, − відповів він поважно. − Запевняю вас, такий шлюб буде мені до душі. Я зроблю все, що від мене залежатиме. Свого часу я влаштував багато заручин.
Моє серце тріумфувало. Прощаючись із князем, я палко потиснув йому руку і додав, що вдячний паркам, які послали мені такого доброго друга.
− Вдячні кому, ви сказали? − спитав він із загадковим виглядом.
− Паркам!
− Серйозно? А я думаю, що вони геть непривабливі сестри! Чи це не вони відвідували вас попередньої ночі?
− Не дай Боже! − вигукнув я.
− О, Бог ніколи не заважає виконанню Своїх законів. Якби Він чинив інакше, Він би знищив Себе.
− Якщо Він тільки існує, − докинув я недбало.
− Слушно! Якщо…
І на цьому ми розійшлися − кожен попрямував до своїх апартаментів у Ґранд-готелі.
XV
Після того вечора я став бажаним гостем у домі лорда Ельтона й невдовзі сердечно заприятелював з усіма членами родини, навіть із суворою та побожною міс Шарлоттою Фітцрой. Мені легко було зауважити, що наміри мої вгадувались, хоча з боку леді Сибілли заохочення були настільки слабкі, що я подекуди сумнівався, чи здійсняться врешті-решт мої надії. Натомість граф не приховував захвату від думки про те, що я стану його зятем. Таке багатство, як моє, було рідкістю в Британії, і навіть якби я був не літератором, а відставним жокеєм, який шахрує на верхогонах, то й тоді, з п'ятьма мільйонами в кишені, я був би бажаним кандидатом на руку леді Сибілли.
Тепер Ріманський нечасто супроводжував мене до Ельтонів, посилаючись на невідкладні справи та запрошення на громадські заходи. Я не ображався на нього. Хай там як я його шанував і захоплювався ним, однак не міг не помічати, що його бездоганна врода та вишуканість манер становили небезпечний контраст із моєю досить привабливою, але все-таки звичайною зовнішністю, і мені здавалося неможливим, щоб жінка, перебуваючи часто в його товаристві, могла віддати перевагу мені. Однак я не боявся, що він стане моїм суперником зумисне: надто глибоко закорінена була в ньому відраза до жінок. Ця відраза була настільки щирою, що я навіть дивувався, чому світські левиці, прагнучи привернути до себе його увагу, залишаються сліпими й глухими, не відчувають холодного цинізму, що проглядає крізь його позірну чемність, не чують колючих насмішок у його компліментах, не вбачають ненависті, що проблискує в його очах крізь удаваний захват. Утім, мене це не обходило − вказувати тим, хто не міг або не хотів бачити тієї чи іншої сторони мінливої натури мого приятеля. Особисто я вже не звертав великої уваги на його примхи: я вже звик до його витівок, до його гри з людськими почуттями і, заглиблений у перипетії власного життя, не надто турбувався вивченням особистості людини, яка впродовж двох місяців зробилася моїм fidus Achates[15]. На той час я був заклопотаний тим, як зміцнити вже здобуту прихильність графа до моєї особи: я сплатив деякі з його невідкладних боргів, безвідсотково позичив йому велику суму та поповнив його льох такими рідкісними старовинними винами, яких сам він уже багато років не мав змоги придбати. Таким чином я встановив між нами цілковиту довіру, і прихильність старого лорда доходила аж до того, що він брав мене під руку, коли ми разом виходили на Пікаділлі, та публічно називав мене «мій любий хлопчику». Ніколи я не забуду здивування дрібного редактора шестипенсового журналу − цей жалюгідний редактор одного ранку зустрів у парку мене в супроводі графа! Лорда Ельтона він, вочевидь, знав в обличчя, а про те, що мене він також упізнав, свідчив його здивований погляд. Колись він зверхньо відмовлявся прочитати мій рукопис, стверджуючи, що я не маю імені, − а тепер? Я певен, він би віддав свою місячну платню, аби я тільки впізнав його! Але я до того не спустився, а пройшов повз, сміючись із вельми старого дотепу, що його переповідав мені мій майбутній тесть. Випадок був незначний, навіть не вартий уваги, однак він покращив мені настрій: однією з найбільших утіх, що їх давало мені моє багатство, була можливість відплати − зі мстивими відсотками − за всі образи та зневаги, якими у дні моєї нужди світ зустрічав кожну мою спробу заробити собі на прожиття.
Хоча я часто бував у Ельтонів, однак жодного разу відтоді не побачив паралізованої графині. Після її останнього жахливого страждання вона вже не рухалась − вона тільки жила, більше нічого. Лорд Ельтон говорив мені, що тепер настав найгірший період її хвороби; її спотворене обличчя навіть недобре впливало на тих, хто її доглядав.
− Річ у тім, − сказав граф, мимоволі здригаючись, − що вона має жахливий вигляд, просто-таки жахливий! Вона була такою гарною жінкою, а тепер вона буквально потворна. Нелюдське обличчя, особливо очі − дикі, перелякані, ніби вона бачила самого диявола. Моторошний вираз, запевняю вас! І ніколи не змінюється. Лікарі безсилі щось вдіяти. І, звичайно, це дуже тяжко для Сибілли та для нас усіх.
Я співчутливо погоджувався. Розуміючи, що перебування в будинку з живим мерцем неминуче мусить пригнічувати молоду особу, я не втрачав нагод бодай якось розважити леді Сибіллу. Я справляв їй невеличкі задоволення, які тільки були в моїй силі: дорогі квіти, ложі в оперу, зокрема на прем'єри, та інші знаки уваги, які чоловік може виявляти до жінки без того, щоб здаватися набридливим та докучливим. Усе сприяло досягненню моєї мети. Не маючи ні труднощів, ні клопотів, я егоїстично занурився у вир особистого життя, підбадьорюваний та заохочуваний цілим натовпом підлесників та зацікавлених знайомих.
Віллосмірський замок був моїм; цю купівлю обговорювали всі газети країни − деякі запобігливо, деякі осудливо. Мої повірники палко привітали мене з купівлею чудового маєтку, який вони, згідно зі своїм обов'язком, особисто оглянули і дали схвальний відгук. Тепер у будинку чаклували декоратори та меблярі, рекомендовані князем Ріманським, тож планувалося, що все в ньому стане до ладу до початку літа, на час мого прибуття, з нагоди якого я мав намір справити грандіозне свято.