− Я ненавиджу жінок, які пишуть! − вигукнув я палко.
− Чому? Тому, що вони незалежні? Ви б хотіли, щоб усі жінки були рабинями чоловічих забаганок? Любий Джеффрі, ви поводитесь нерозумно. Визнайте: ви заздрите славі цієї жінки! Лише тоді я зможу зрозуміти вашу досаду: заздрість може спонукати людину вбити свого ближнього − чи то кинджалом, чи то пером.
Я мовчав.
− Чи її роман справді такий негодящий, як ви його змалювали? − спитав він.
− Може, когось він і захоплює, але мене − ні.
Це була брехня, і Лючіо, звичайно, знав, що я брешу!
Твір Мевіс Клер збудив у мені шалені заздрощі; той факт, що леді Сибілла прочитала його раніше, ніж подумала глянути на мою книжку, додав гіркоти до моїх почуттів.
− Гаразд, − нарешті посміхнувся Ріманський, − усе, що я можу сказати, Джеффрі, так це те, що ваші наскоки анітрохи не зачеплять Мевіс Клер. Ви зайшли надто далеко, друже! Публіка лише вигукне: «Який сором!» − і ще вище піднесе її твір. А що стосується власне її, то вона має веселу вдачу й лише розсміється. Ви маєте якось із нею познайомитись.
− Я не хочу її бачити, − випалив я.
− Але, якщо ви мешкатимете у Віллосмірському замку, вам навряд чи вдасться уникнути зустрічі з нею.
− Немає потреби знайомитися з усіма, хто мешкає навколо, − зверхньо зауважив я.
Лючіо зареготався.
− Як майстерно ви підтримуєте гордість вашого багатства, Джеффрі! − сказав він. − Як на поганенького письменника зі злидарів, котрий іще недавно мучився роздумами, як дістати соверен, − ви бездоганно наслідуєте манери потомствених великосвітських багатіїв! Мене дивують люди, які хизуються багатством перед своїми ближніми: вони поводяться так, ніби за гроші можна під купити смерть і здобути прихильність Бога! Що за неймовірна зухвалість! Ось я, хоч і колосально багатий, але влаштований так, що не можу носити банківські білети на обличчі. Я претендую не на золото, а на розум, і подекуди, знаєте, під час моїх навколосвітніх подорожей мене сприймали як цілковитого жебрака! А вам ніколи так не вдасться. Ви багаті, і це видно.
− А ви, − раптом я гарячково перервав його, − чи знаєте ви, що видно з вашого обличчя? Ви стверджуєте, що на моєму обличчі написане багатство. Але чи знаєте ви, що виражає кожен ваш погляд, кожен жест?
− Не маю уявлення, − сказав він, усміхаючись.
− Зневагу до нас усіх! Нестерпну зневагу. Навіть до мене, кого ви називаєте вашим другом. Я кажу вам правду, Лючіо: бувають хвилини, коли, незважаючи на нашу задушевність, я відчуваю, що ви зневажаєте мене. Ви надзвичайна особистість, наділена непересічними талантами; однак ви не повинні вимагати від інших такої самовлади, такої байдужості до людських пристрастей, яку виявляєте самі.
− Вимагати? − перепитав він. − Друже, я геть нічогісінько не вимагаю від людей. Навпаки, це вони, принаймні ті з них, кого я знаю, вимагають усього від мене. Що ж стосується мого ставлення до вас, то хіба я не говорив, що захоплююсь вами? Серйозно! Це справді так: є щось варте подиву у вашій швидкій славі та чудових успіхах у суспільстві.
− Моя слава! − з гіркотою повторив я. − Яким чином я домігся її? Чи варта вона чогось?
− Не в тім річ, − він злегка всміхнувся. − Як вам, мабуть, дошкуляють ці подагричні докори сумління, Джеффрі! За наших часів насправді немає слави − класичної слави, сильної у своїй спокійній старосвітській гідності; лишилась тільки гамірлива, криклива популярність. І ваша популярність цілком довершена з комерційної точки зору, з якої нині всі дивляться на все. Ви мусите пересвідчитись, що в наші дні ніхто нічого не робить безкорисливо: якою б чистою не здавалась добра справа, у підвалинах її лежить егоїзм. Отже, немає чеснішого способу здобути славу, ніж той, до якого вдалися ви. Адже ви не купили непідкупної британської преси? Ви не могли цього зробити, позаяк це неможливо: британська преса чиста, вона пишається своїми поважними принципами! Немає жодної англійської газети, у редакції якої взяли б чек за розміщення статті або допису, − жодної! − Його очі весело блиснули, й він повів далі: − Тільки чужоземна преса розбещена − так стверджує британська преса. Джон Булль[19], охоплений жахом, дивиться на журналістів, доведених до граничної нужди, які заради зайвої копійки почнуть кого-небудь гудити або вихваляти! Дяка Богу, в нього немає таких журналістів! У нього в пресі всі люди − втілення чесності та відвертості, і вони ліпше животітимуть на один фунт стерлінгів на тиждень, ніж візьмуть десять за додаткову роботу «на прохання приятеля»! Чи знаєте ви, Джеффрі, хто в Судний день першим здійметься на небо під звуки сурем?
Я заперечливо похитав головою, чи то образившись, чи то втішаючись.
− Усі англійські − але тільки англійські − видавці та журналісти! − сказав Лючіо з побожним виглядом. − Адже вони такі добрі, такі справедливі, такі безкорисливі! їхні іноземні колеги будуть, звичайно, засуджені на вічний танок із чортами, але британські газетярі підуть золотими вулицями! Запевняю вас, я розглядаю британську журналістику як найшляхетніший приклад непідкупності; за доброчесністю вона близька до духівництва, бо незмінно дотримується трьох євангельських порад: добровільної вбогості, цноти й покори!
Глум проглядався в його блискучих, немов сталь, очах.
− Утіштеся, Джеффрі, − говорив далі він, − ви чесно досягли слави. Ви тільки за моєю допомогою зблизилися з одним критиком, який дописує до двадцяти газет та має вплив на інших критиків, які дописують до ще двадцяти газет; цей критик, буду чи натурою шляхетною (всі критики − натури шляхетні), має «комітет» для запомоги вбогим літераторам (вельми шляхетна мета), і для доброї справи я, гнаний прагненням доброчинності, підписав чек на п'ятсот фунтів стерлінгів. Зворушений моєю великодушністю (а особливо тим, що я не поцікавився долею п'ятисот фунтів), Меквін зробив мені маленьку послугу. Видавці газет, до яких він дописує, вважають його людиною розумною й талановитою; вони нічого не знають про «комітет доброчинності», та й не треба, щоб вони про це знали. Усе це насправді − вельми раціонально облаштований бізнес; лише особи вашого штибу, з божевільною пристрастю до аналізу й самокатування, можуть так багато міркувати про це.
− Якщо Меквін справді щиро схвалює мою книжку… − почав був я.
− А чом би й ні? Я вважаю, що людина він чесна й шанована. Гадаю, він завжди говорить і пише згідно зі своїми переконаннями. Я певен, якби він дійшов висновку, що ваш твір не вартий уваги, він відіслав би мені назад чек на п'ятсот фунтів, розірваний у пориві шляхетного обурення!
І, відкинувшись на спинку стільця, він реготав, доки сльози не застелили йому очей.
Але я не міг сміятися: я почувався втомленим та пригніченим, і тяжкий відчай сповнював моє серце. Я усвідомлював, що надія, яка додавала мені сил у дні скрути, надія досягти справжньої слави полишає мене. Слава − це така річ, якої не можна здобути ані грішми, ані впливовістю.
Хвала преси не могла дати мені слави. Мевіс Клер, змушена заробляти собі на прожиття, мала її; я з моїми мільйонами не міг її здобути. І я збагнув, що найкраще, найвеличніше, найчесніше та найшляхетніше в житті перебуває поза ринковими цінами: дари богів не продаються.
…Минуло два тижні після видання моєї книжки, і ми з моїм приятелем поїхали на королівський прийом, щоб бути відрекомендованими принцові Вельському. Прийом являв собою яскраве видовище, але, без сумніву, найяскравішою постаттю там був князь Ріманський. Я не міг відвести очей від його величної фігури, вбраної в двірський чорний костюм зі сталевими оздобами; хоча я звик до його вроди, але ніколи ще не бачив її в такому розкішному обрамленні. Я був цілком вдоволений зі своєї зовнішності у відповідному костюмі, але коли я побачив Лючіо, моє самолюбство зазнало удару: я усвідомив, що на моєму фоні привабливість мого друга тільки виграє. Та я анітрохи не заздрив йому: навпаки, я відверто виявляв свій захват. Він, здавалося, забавлявся.
− Мій любий хлопчику, все це бутафорія, − сказав він. − Усе це − удавання та обман. Гляньте на це, − він витяг із піхв легку двірську шпагу. − Для чого надається це нетривке лезо? Це лише емблема прадавнього рицарства; за старих часів, якби хтось образив вас або вашу кохану жінку, блискучий кінчик загартованої толедської сталі міг ударити − отак! − Він із неперевершеною грацією прибрав фехтувальної пози. − І ви вдатно проколювали негідникові ребро або руку, даючи йому привід згадувати вас. Але нині, − і він знову вклав шпагу в піхви, − люди носять такі іграшки як ностальгічний знак, що свідчить, якими відчайдушними сміливцями були їхні предки та якими ницими боягузами стали вони самі! Не розраховуючи більше на власні сили для захисту, вони кричать «Поліція! Поліція!» − щойно перед їхніми негідними особами постане загроза образи. Ходімте, час їхати, Джеффрі! Ходімо схилити наші голови перед іншою людською особою!