− Але, міс Чесней… − почав був я церемонно.
− О так, міс Чесней, міс Чесней, − передражнила вона мене, нетерпляче простягаючи руку по розкішну sortie-de-bal; я мовчки подав її, і вона так само мовчки прийняла мою послугу. − Знаю, що я тільки міс Чесней, і не винна, що мій вульгарний батько понад усе прагне, перед тим як помре, неодмінно побачити мене одруженою з англійським шляхтичем! Це його погляд, а не мій. На мою думку, англійські шляхтичі всі якісь кволі та розслаблені. Я б могла полюбити Сибіллу, якби вона дозволила, та вона не хоче. Вона проводить життя як крижана брила, вона нікого не любить. Знаєте, вона і вас не любить. Я побажала б їй бути людянішою!
− Мені дуже прикро, − сказав я, усміхаючись до цієї дівчини з пікантним личком та справді добрим серцем, − але, далебі, не варто через це так перейматися. Ви маєте добру та великодушну натуру, але британцям важко порозумітися з американцями. Я можу зрозуміти ваші почуття; однак ви знаєте, що леді Сибілла дуже горда.
− Горда, − вибухнула вона, − ще б пак! Велика гордість − мати предка, якого на Босфортському полі прокололи списом і за лишили птахам! Вочевидь, це дає право на жорстокість усім нащадкам! Не дивно, якщо те саме передалося й нащадкам птахів, які його їли!
Я засміявся, й вона теж; до неї повернувся її звичайний гумор.
− А якщо я вам скажу, що мій предок був священиком-пілігримом, ви в це повірите? − спитала вона, і на її обличчі заграли ямочки.
− Я повірю в усе, що ви скажете! − галантно заявив я.
− Добре, тоді вірте, якщо можете, бо я − ні! Переказують, що він був священиком-пілігримом на кораблі «Квітка глоду» і коли досяг суходолу, то впав на коліна та дякував Богові! Але принаймні він не був слугою шляхтича, якого прокололи списом на Босфорті!
З'явився лакей, аби доповісти, що карету подано.
− Гаразд, дякую, − сказала міс Чесней. − До побачення, містере Темпест. Лорда Ельтона немає, він навіть не обідав з нами, але Сибілла цілий вечір буде вдома. Пошліть когось сказати їй, що ви тут.
Я запропонував їй руку та провів до карети, частково поділяючи її досаду, що їй доводиться самій їхати на вечір до лакової фабрикантки. Даяна була дівчина добра, світла, правдива, хоча надміру балакуча й подекуди вульгарна; однак найкращою рисою її вдачі була щирість, а щирість у вищих колах лицемірного англійського суспільства не в моді.
Заглиблений у роздуми, я повернувся до вітальні та послав одного зі слуг спитатися в леді Сибілли, чи не приділить вона мені кілька хвилин. Я недовго чекав: встиг лише раз чи двічі обійти кімнату як увійшла вона, така дивна, така гарна, що я не міг втримати захопленого вигуку. Вона була в білій сукні, як завжди вечорами; її волосся, зачесане не так ретельно, як звичайно, важкою хвилею спадало на чоло; її обличчя було особливо бліде, і очі здавалися більшими й темнішими; її непевна, перебіжна усмішка нагадувала усмішку лунатика. Вона простягла мені руку − рука була сухою та гарячою.
− Мого батька немає вдома, − сказала вона.
− Я знаю. Але я прийшов, щоб побачити вас. Чи можу я лишитись ненадовго?
Вона ледь чутно промовила слова згоди й, опустившись у фотель, стала бавитись трояндами, що стояли у вазі на столі.
− Ви маєте стомлений вигляд, леді Сибілло, − сказав я ніжно, − чи ви здорові?
− Я цілком здорова, − відповіла вона, − але ви маєте рацію: я справді стомлена. Дуже стомлена!
− Вас так виснажує догляд за матір'ю? Вона гірко засміялася.
− Догляд за матір'ю! Будь ласка, не приписуйте мені так багато доброчесності. Я ніколи не доглядаю своєї матері: я не можу, я надто боягузлива. її обличчя жахає мене, і коли я підходжу до неї, вона з таким надлюдським зусиллям намагається говорити, що робиться ще потворнішою. Я б померла зі страху, якби часто її бачила. Подумати лишень: цей живий труп із витріщеними очима та спотвореним ротом − справді моя мати!
Вона здригнулась і зблідла так, що навіть вуста її побіліли.
− Як погано, мабуть, це впливає на ваше здоров'я! − сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. − Чи не можете ви по їхати кудись задля різноманітності?
Вона мовчала, тільки глянула на мене; дивний вираз її очей не був ні ніжним, ні задумливим − вони дивилися зверхньо, владно і пристрасно.
− Я бачив щойно міс Чесней, − сказав я, − мені здалося, що вона дуже засмучена.
− Вона не має причин для смутку − відказала холодно Сибілла, − окрім хіба що надто забарного вмирання моєї матері! Але міс Чесней молода, може трохи почекати ельтонської корони.
− Чи ви не помиляєтесь? − промовив я лагідно. − Якими б не були її недоліки, я певен, що вона щиро захоплена вами і любить вас.
Сибілла зневажливо всміхнулася.
− Мені не потрібні ні її любов, ні її захоплення. У мене небагато подруг, але й вони всі лицемірки, яким я не довіряю. Навіть коли Даяна Чесней стане моєю мачухою, ми все одно залишимось чужими.
Я відчув, що зачепив дражливу тему і що вести цю розмову далі ризиковано, тому замовк.
− Де ваш приятель? − несподівано спитала Сибілла, вочевидь, щоб змінити тему. − Чому він тепер так нечасто буває в нас?
− Ріманський? Він великий дивак і час від часу відчуває від разу до товариства. Зрештою, він часто бачить вашого батька в клубі. Чому він сюди не приходить? Гадаю, причиною є його нелюбов до жінок.
− До всіх жінок? − спитала вона з легкою усмішкою.
− Без винятку!
− Отже, він і мене ненавидить.
− Я цього не сказав, − поспішив я заперечити, − вас, леді Сибілло, ніхто не може ненавидіти; але, правду кажучи, наскільки я знаю князя Ріманського, не думаю, щоб він зменшив свою нелюбов до жінок, навіть через вас, бо це його хронічна хвороба.
− Відтак він ніколи не одружиться, − задумано промовила вона.
Я засміявся.
− О, ніколи! Можете бути певні.
Вона замовчала, досі пестячи троянди. її груди високо здіймалися від пришвидшеного дихання; я милувався її довгими віями, що тріпотіли на щоках кольору блідих трояндових пелюсток; чисті обриси її ніжного профілю нагадували мені лики святих та янголів у зображенні Фра Анжеліко[20]. Захоплений, я дивився на неї, як раптом вона скочила з місця, зім'явши троянду в руці; її голова закинулась назад, очі палали, і вся вона тремтіла.
− О, я не можу більше терпіти! − вигукнула вона. − Не можу більше терпіти!
Я також підхопився і стояв перед нею здивований.
− О, говоріть, говоріть! Наповнюйте по вінця чашу мого приниження! − палко промовила вона. − Чому ви не говорите мені, як говорите моєму батькові, про мету ваших відвідин? Чому ви не скажете мені, як сказали йому, що ваш владний вибір припав на мене? Що саме мене серед усіх жінок ви обрали собі за дружину? Погляньте на мене! − вона трагічним жестом звела руки догори. − Чи є якась вада в товарі, який ви хочете купити? Це обличчя варте праці модного фотографа, щоб продаватися потім за шилінг, як продаються фотокартки англійських красунь, − чи не так? Ці очі, ці вуста, ці руки − все це ви можете купити! Навіщо ви мучите мене, зволікаючи з купівлею? Невже ще вагаєтесь? Ще не зважили, чи варта я вашого золота?
Здавалось, вона охоплена якоюсь істеричною пристрастю; з тривогою та смутком я кинувся до неї та схопив за руки.
− Сибілло, Сибілло! На Бога, мовчіть! Ви втомлені, ви хвилюєтесь, ви не знаєте, що говорите! Люба, за кого ви мене маєте? Як вам тільки на думку спали ці дурниці про купівлю та продаж? Ви знаєте, що я вас кохаю; я не робив із цього таємниці, ви легко могли читати це з моїх очей, а якщо я не наважувався вам про це говорити, то це лише з остраху, що ви відвернетесь від мене! Сибілло, люба, кохана, заспокойтеся!
Поки я говорив, вона пригорнулась до мене, немов раптово спіймана дика пташка.
− Що я можу сказати вам, − вів далі я, − крім того, що душа моя обожнює вас? Я люблю вас так глибоко, що навіть сам боюся думати про це! Це пристрасть, якої я не можу здолати. Сибілло, я кохаю вас, кохаю безтямно, безумно!..
20
Джованні да Ф'єзоле, відомий як Фра Анджеліко, − італійський монах-художник XV століття.