Я перелічую ці нібито незначні подробиці тому, що з них складається сутність невблаганних наслідків; але я хочу підкреслити факт, що у своїх вчинках я лише наслідував моїх товаришів. Саме так поводиться переважна більшість багатих людей, і дуже мало таких, хто справді робить добро для держави. Видатні вчинки великодушності не освячують наших літописів. Притулки для вбогих, які засновують деякі аристократи з західної частини Лондона, − це мізерні крихти, що падають із розкішних столів. Ці крихти з острахом подають левові, що лежить біля наших ніг, у намаганні приручити його. Однак лев не спить, він пильнує, і ніхто не візьметься передбачити, що може статися, якщо пробудиться природна злість звіра. Декілька наших багатіїв могли б значно полегшити тяжку нужду вбогих кварталів столиці, якби дослухались до поклику шляхетної безкорисливості, уникаючи канцелярського формалізму й багатослівних аргументів; але вони залишаються в бездіяльності, марнуючи час і гроші лише на власні насолоди. Між тим уже з'являються грізні ознаки народного обурення. Злидар, як сказав худий стурбований священик, не завжди буде терплячим!
Згідно з обіцянкою, що її дав мені князь Ріманський на початку нашого знайомства, він дістав для мене коня на дербі. Цей чудовий румак звався Фосфором, і Лючіо ні за що не хотів сказати, де він його знайшов. Фосфора показали кільком експертам, які були не просто вражені, а буквально ошелешені бездоганними показниками тварини за всіма пунктами. Ріманський настійно просив мене, щоб я не допускав до стайні сторонніх осіб, і Фосфора доглядали лише двоє конюхів. Під час проїздок груми теж ніколи не виставляли коня напоказ. І який же я був здивований, коли Лючіо оголосив, що жокеєм буде його лакей Амієль!
− Боже мій! Хіба він уміє їздити?! − вигукнув я.
− О, як сам диявол! − відповів мій приятель. − Амієль швидко прижене Фосфора до призового стовпа!
Правду кажучи, я в цьому дуже сумнівався: мав бігти кінь першого міністра, і всі заклади були на його боці. Щоправда, Фосфора мало хто бачив, а ті, кому все-таки пощастило подивитись на румака, хоча й захоплювались його зовнішнім виглядом, однак не мали нагоди поцінувати його швидкість, − про це подбали двоє конюхів, такі самі мовчазні та похмурі, як і Амієль.
Особисто я був байдужий до результату верхогонів − мені було все одно, візьме Фосфор приз чи ні. Програш не засмутив би мене, а виграш не дав би мені нічого, крім миттєвого тріумфу. Нема нічого вартого поваги в перемозі на верхогонах, так само як і в самих верхогонах; однак, оскільки цікавитись ними вважалося модним, я цю моду наслідував − тільки для того, щоб про мене говорили.
Тим часом Лючіо старанно займався приготуваннями до урочистостей у Віллосмірі, вигадуючи різноманітні сюрпризи для гостей. Було розіслано вісімсот запрошень; товариство невдовзі почало жваво обговорювати безсумнівну розкіш планованої асамблеї. Усі охоче пристали на запрошення; лише кілька осіб не могли приїхати − або через хворобу чи смерть якогось члена родини, або через від'їзд; серед останніх, на мій превеликий жаль, була Мевіс Клер. Вона від'їжджала з давніми друзями на морське узбережжя, як пояснила мені в гарно написаному листі, подякувавши за запрошення. Як дивно: коли я прочитав її відмову, мене охопило гостре відчуття розчарування! Але ким вона була в моєму житті? Ніким − просто знайомою письменницею, яка випадково виявилась чарівнішою, ніж багато жінок, які не мають до літератури жодного стосунку; і тим не менш, я усвідомлював, що свято у Віллосмірі багато втратить без її присутності. Я хотів познайомити її з Сибіллою, знаючи, що цим справив би особливу насолоду своїй нареченій, і мені було прикро дізнатись, що мій задум не вдасться.
Як і обіцяв, я надав Ріманському повну свободу дій, бо знав, що під його орудою свято являтиме собою nec plus ultra[25] всього, будь-коли вигаданого для розваги неуважного та вибагливого бомонду, тому сам не втручався, не ставив питань, цілком покладаючись на смак, фантазію та винахідливість князя. Єдине, що я знав, − це те, що всі постачальники та артисти, задіяні у святі, є чужоземцями. Одного разу, ризикнувши запитати Лючіо про причини такого вибору, я почув одну з дивних відповідей князя:
− Ніщо англійське не є достатньо добре для англійців, − сказав він. − Усе має бути привезене з Франції, щоб сподобатись людям, яких самі французи називають «жителями підступного Альбіону». Замість «переліку страв» ви повинні мати «menu»; самі страви повинні мати французькі назви: англійські вважатимуться за поганий тон. Щоб припасти до британського смаку, ваші акторки й танцівниці неодмінно мають бути виписані з Франції, а ваші шовкові портьєри − виткані на французьких верстатах. Нещодавно навіть уважалося за потрібне разом із паризькими модами запозичувати й паризьку моральність. Доблесна Британія, наслідуючи паризькі манери, скидається на кремезного гіганта з ляльковим капелюшком на голові − а все тому, що лялькові капелюшки нині в моді! Маю надію, одного дня гігант збагне, що вигляд має досить кумедний, і скине цього капелюшка, щиро сміючись із власного дивацтва. Лише тоді він поверне собі колишню гідність − гідність привілейованого завойовника, підкорювача морів.
− Бачу, ви любите Англію! − посміхнувся я.
Він теж засміявся.
− Анітрохи! Я люблю Англію не дужче, ніж будь-яку іншу країну на земній кулі; на Англію припадає така сама частка моєї ненависті, як і на кожне інше місце на цій нікчемній планеті. Якби я мав таку владу, щоб царювати на іншій, величній зірці, я штурхнув би Землю так, щоб вона дзиґою закружляла у просторі; і нехай би після цього акту справедливої жорстокості Всесвіт спекався її назавжди!
− Але чому? − не розумів я. − Чому ви ненавидите Землю? Що зробила вам бідна маленька планета?
Він дуже дивно глянув на мене.
− Сказати вам? Ви не повірите.
− Байдуже! Говоріть.
− Що зробила мені бідна маленька планета? − повільно повторив він. − Бідна маленька планета не зробила нічого. Але те, що зробили боги з цією бідною маленькою планетою, − ось що збуджує мій гнів. Вони зробили її живою сценою чудес: обдарували її красою, запозиченою з найпрекрасніших сфер Усесвіту; вкрили її квітами й травами; навчили її музики − музики птахів і водоспадів, акордів хвиль і рулад дощу; вони ніжно колишуть її у світлому ефірі, серед такого сяйва, яке засліплює очі смертних; вони вивели її з хаосу через громовиці й зубчасті стовпи блискавок, щоб вона мирно оберталася призначеною орбітою, освітлена з одного боку яскравою величчю Сонця, а з другого − мрійним промінням Місяця; і, на додачу до всього, вони наділили її божественною душею, втіленою в людині! О, якщо не хочете вірити, не вірте, − але душа існує, і всі безсмертні сили живлять її! Навіть Бог зійшов на Землю в людській подобі, щоб показати цим жалюгідним тлінним створінням істину Безсмертя! Ось за що я ненавиджу цю планету! Хіба не було, хіба немає інших, величніших світів? Чому Господь обрав саме цей?!