Тут я згадав: Лючіо говорив мені, що всі приготування до свята будуть виконувати чужоземні фахівці й артисти, і після нетривалих роздумів я перестав цим цікавитись.
Години бігли, і мені залишалося замало часу на огляд усіх святкових атрибутів, якими рясніли віллосмірські сади, тож я мав досить невиразне уявлення про те, що було заплановано для розважання моїх гостей. Я з цікавістю очікував приїзду музикантів і танцюристів, хоча про точний час їхнього приїзду так і не дізнався.
О першій я та Лючіо були готові приймати гостей, і десь за двадцять хвилин прибула перша партія «великосвітського товариства».
Серед них мала бути Сибілла з батьком, і я кинувся вперед, щоб зустріти свою наречену.
Того дня вона була надзвичайно гарною: її врода, немов магніт, привертала до себе всі погляди. Я поцілував її маленьку ручку, обтиснену рукавичкою, з такою пошаною, з якою не цілував би й королівської руки.
− Вітаю з поверненням до вашого старого дому, моя Сибілло! − сказав я тихо й ніжно.
Вона глянула на червоний готичний дах замку з такою любов'ю, що очі її пойнялися слізьми. Вона залишила свою руку в моїй долоні й дозволила мені провести її до портика, задрапованого шовковою матерією та оздобленого квітами, де чекав усміхнений Лючіо. Коли вона підійшла, невідомо звідки раптом з'явилися двоє крихітних пажів у сріблясто-білих костюмах і, кидаючи до її ніг білі й рожеві троянди, всипали ними шлях до самісінького замку. Серед гостей пробіг шепіт захвату. Сибілла озирнулася, червоніючи з несподіваного задоволення.
− Як це мило з вашого боку, Джеффрі! − сказала вона. − Треба бути поетом, щоб вигадати таке вітання!
− Я б хотів заслуговувати на вашу похвалу, − відповів я, посміхаючись, − але поет не я, а князь Ріманський. Він господар і упорядник нинішнього свята.
Знову рум'янці з'явились на її обличчі, і вона подала руку Лючіо; він уклонився й потиснув її, але не поцілував, як цілував руку Мевіс Клер.
Ми ввійшли до вітальні, щоб оглянути її, а потім знову спустилися в сад; лорд Ельтон голосно вихваляв мистецький смак, із яким було оздоблено його колишню оселю. Невдовзі на луці з'явилися групи пожвавлених гостей, і я почав виконувати свої обов'язки господаря; мені вклонялися, лестили, я вислуховував компліменти та привітання з нагоди майбутнього шлюбу; ці лицеміри в дружньому потиску мало не відривали мені руку − такий захват збуджувало в них моє багатство! Якби я раптом зубожів, жоден з них не позичив би мені й півсоверена.
Гості прибували юрбами, і коли їх було вже близько трьох-чотирьох сотень, почулися звуки чудової музики, і з'явились процесії пажів: убрані в червоне з золотом, вони йшли парами, несучи таці, завалені букетами з рідкісних квітів, призначеними для дам.
Звідусіль було чутно захоплені вигуки, досить-таки шумні, оскільки «вищий світ» давно вже перестав культивувати м'якість голосу й вишуканість мови; подекуди й вульгарне слівце вихоплювалося з вуст вельможних дам, що мали репутацію взірців вихованості. Стримані манери та елегантна постава − ознаки гідності − нечасто нині трапляються серед дам найдобірнішої англійської «блакитної крові»: герцогині захоплюються верхогонами, графині грають у карти. Чим голосніше вони розмовляють, чим більше вживають слів із жаргону конюхів і ґрумів, тим більше схвалення дістають. Я маю на увазі, звичайно, нове покоління аристократії. Ще залишилося в Англії кілька справжніх шляхетних дам, які досі дотримуються гасла «Noblesse oblige»[27], − але їх дуже мало, і молоде покоління називає їх «старими кішками» або «нудними ляльками».
Багато хто з «вельможної» юрби, яка роїлася тепер у моїх садах, приїхав сюди, гнаний вульгарною цікавістю, як справляє прийоми людина, що має п'ять мільйонів фунтів стерлінгів; інші мріяли, якщо це можливо, дізнатися, які шанси має Фосфор на дербі, але про це я мовчав. Але більшість публіки безцільно вешталась, озираючи один одного із заздрістю або з зухвальством, заледве помічаючи природну красу садів та вишуканість декорацій.
Ніде так не виявляє себе безмозкість сучасного товариства, як на garden-party[28], де невгамовні двоногі тварини, вдягнені в панталони чи у спідниці, никають сюди-туди між павільйонами з прохолодними напоями, час від часу зупиняючись, щоб перекинутися слівцем чи розглядіти оркестрантів. У мене на прийомі гості були позбавлені такого задоволення, як витріщатись на оркестрантів: їх ніхто не бачив, тоді як музика лунала − чудова музика, яку чути було то в одному кінці парку, то в іншому хоча мало хто насправді слухав її. Натомість усі одностайно розсипали похвали розкішним стравам сніданку який було сервіровано на двадцятьох столах. Чоловіки їли так, начебто раніше їм ніколи не доводилося їсти, і жадібно пили вишукані вина. Неможливо уявити собі, до чого може дійти людська зажерливість, доки не побачиш за столом кількох перів та єпископів, які наїдаються ad libiyum[29].
Незабаром товариство поповнилося настільки, що я вже міг бути вільним від утомного обов'язку «приймати»; тож я повів до сніданку Сибіллу вирішивши решту дня присвятити їй. Вона перебувала в чудовому настрої; її веселий сміх дзвенів, як сміх щасливої дитини; вона навіть була поблажлива до Даяни Чесней, яка веселилася з непідробним ентузіазмом, властивим тим гарненьким американкам, що сприймають флірт приблизно так само, як гру в теніс. Видовище було яскравим: світлі сукні жінок являли собою гарний контраст до червоних ліврей численних слуг.
Повсякчас у святковому натовпі то тут, то там з'являвся Лючіо; він переходив від столу до столу, від групи до групи; його висока, поставна фігура та гарне обличчя впадали в око всюди, де б він не перебував; від його могутнього голосу здригалося повітря, коли б він не говорив. Його нездоланний вплив панував над усім товариством; він розворушував нудних, надихав дотепних, підбадьорював сором'язливих; люди різних титулів, характерів, манер несвідомо підпорядковувалися його волі, так само як юрба підпорядковується волі переконливого оратора. Тоді я цього не знав, але знаю тепер: метафорично висловлюючись, світ лежав під його ногою, немов переможений супротивник; усі ці облесники та облудники, які ототожнюють благо з багатством і пишнотою, гнулися під його могутністю, немов очерет під вітром, і він робив з ними все, що хотів! Боже! Якби тільки знали ці ожирілі хтиві дурні, які страхіття, які жахливі муки чекають на них у майбутньому! Які страждання тягне за собою зовнішній блиск пихи та марнославства!..
Але завісу було милостиво спущено, і лишень для мене їй судилося потім піднятися.
Після сніданку веселі голоси, що співали сільську пісню до танцю, привабили юрбу на лужок позаду від замку; коли показалося «травневе деревце», почулися захоплені вигуки, і я сам приєднався до загального захвату, оскільки не сподівався побачити такого мальовничого видовища. Стовп у два кола оточили маленькі діти, настільки гарні, що вони здавалися крихітними ельфами з зачарованого лісу. Хлопчики були вдягнені в мисливські костюми − зелені курточки та рожеві шапинки на кучерявих голівках; дівчатка були всі в білому, з розпущеними кучерями, в конвалієвих віночках. Щойно з'явилися гості, ці прегарні маленькі створіння розпочали свій танок. Кожна дитина тримала стрічку або квіткову гірлянду, яка звисала зі стовпа, і всі ці стрічки та гірлянди спліталися разом, утворюючи фантастичні візерунки. Я, зачарований, дивився разом із гостями на танок, захоплюючись дивовижною легкістю дитячих рухів. Крихітні ніжки танцюристів заледве торкалися землі; обличчя їхні були такі гарні, оченята − такі ясні, що спостерігати за ними було справжньою насолодою. Кожна нова фігура, яку вони виконували, була ефектнішою та складнішою за попередню, і оплески глядачів ставали дедалі гучнішими. Наостанок маленькі зелені мисливці здерлися на стовп і, вчепившись там, закидали дівчат букетами троянд і фіалок, кульками буквиці, жмутками жовтців та конюшини; дівчата, в свою чергу, кидали квіти в натовп гостей. Повітря сповнилося квітковими пахощами, забриніло піснями й сміхом. Сибілла, яка стояла коло мене, у захваті сплеснула руками.