Я сквапливо попрощався з Сибіллою та її батьком; із ними в одній кареті їхала Даяна Чесней, сповнена захопленої вдячності до мене за всі розкішні святкові розваги; потім екіпажі почали швидко роз'їжджатися.
Несподівано від одного кінця даху Віллосмірського замку до другого перекинулась блискуча веселкова арка, всередині якої показалися блідо-блакитні з золотом літери, утворюючи те, що я досі вважав за поховальний девіз: «Sic transit gloria mundi! Vale!»[30] Але, врешті-решт, ці слова могли так само стосуватись ефемерної розкоші свята, як і незмінної похмурої врочистості мармурового склепу, − і я мало думав про це. Такі доречні були всі розпорядження, так бездоганно були вишколені слуги, що гості недовго роз'їжджалися, і невдовзі сади стали не тільки порожніми, але й темними. Ніде не лишилося жодного сліду від яскравої ілюмінації, і я ввійшов до замку, втомлений, із мішаним відчуттям зачарування та страху. Я знайшов Лючіо самого в кімнаті для паління, оздобленій дубовими панелями, з глибоким вікном-виступом, яке відкривалося просто на луку. Він стояв у цій амбразурі спиною до мене, але почувши мої кроки, швидко обернувся, і я побачив таке дике, спотворене болем обличчя, що, приголомшений, відступив.
− Лючіо, ви хворі! − вигукнув я. − Ви надто багато працювали сьогодні!
− Можливо! − відповів він хрипким, непевним голосом і здригнувся; потім, зібравшись на силі, змусив себе посміхнутися. − Не тривожтеся, друже мій! Це ніщо інше, як тяжкий біль задавненої недуги; вона нечасто трапляється в людей, але вона безнадійно невиліковна!
− Що ж це таке? − спитав я стривожено: його мертовна блідота непокоїла мене.
Він пильно подивився на мене; його очі розширилися й потемніли, а рука важко впала на моє плече.
− Дуже дивна хвороба! − сказав він тим самим тремтливим голосом. − Докори сумління! Чи ви ніколи не чули про таку недугу, Джеффрі? Тут не допоможе ні медицина, ні хірургія: це «хробак, який не вмирає, і полум'я, що не вгасає». Але не говорімо про це: ніхто не вилікує мене, ніхто цього не хоче! Я безнадійний!
− Але докори сумління, якщо вони вас мучать, − хоча я не маю уявлення, про що ви так шкодуєте, − це не фізична недуга! − сказав я здивовано.
− А ви думаєте, що тільки через фізичні недуги варто турбуватись? − спитав він, досі посміхаючись тією самою болісною усмішкою. − Тіло − наш головний клопіт: ми плекаємо його, годуємо, оберігаємо його від найменшого болю, якщо це можливо, і запевняємо себе, що все гаразд, усе мусить бути гаразд! Але тіло − не більш як мізерний порох; це лялечка, що розсипається та зникає зі зростанням у ній душі-метелика − метелика, який летить у невідомість, гнаний сліпим інстинктом, ваблений осяйним світлом! Гляньте сюди, − вів далі він пом'якшеним тоном. − Гляньте тепер на ваші задумливі тінисті сади. Квіти заснули, дерева, мабуть, раді позбутися кольорових ліхтариків, які нещодавно обтяжували їхнє гілля; молодий місяць уткнувся підборіддям у хмаринку, немов у подушку, та спускається на захід спати; хвилину тому ще співав пізній соловей. Відчуваєте подих троянд, що стоять на трельяжі? Усе це − робота Природи; наскільки ж тепер тут краще й миліше, ніж годину тому, коли горіли вогні й гучна музика лякала маленьких пташок у їхніх м'яких гніздечках! Однак «товариство» не поцінувало б цієї прохолодної темряви, цієї щасливої безмовності; «товариство» віддає фальшивому блиску перевагу над правдивим світлом. Усе справжнє люди відсувають на другий план, вивищуючи другорядне!
− Ви принижуєте вашу невтомну старанність, − сказав я зі сміхом. − Можете називати це «фальшивим блиском», якщо хочете, але це було неповторне видовище − незрівнянне, неперевершене, єдине у своєму роді!
− І це дасть вам більше популярності, ніж ваша розрекламована книжка, − сказав він, пильно дивлячись на мене.
− Безсумнівно, − погодився я, − товариство воліє їжі й веселощів, а не літератури, якою б великою ця література не була. Доречі, де всі артисти, музиканти й танцівниці?
− Поїхали!
− Поїхали! − повторив я здивовано. − Уже! Боже мій! Чи вечеряли вони?
− Вони отримали все, що було потрібно, − сказав Лючіо трохи нетерпляче. − Хіба я не говорив вам, Джеффрі, що я все роблю або ґрунтовно, або ніяк?
Я глянув на нього: він усміхався, але очі його горіли похмуро й презирливо.
− Чудово! − мовив я безтурботно, не бажаючи його образити. − Але даю слово честі: для мене все це − ніби диявольське чаклування!
− Що саме? − спитав він незворушно.
− Усе! Танцівниці, слуги й пажі − адже їх мало бути двісті чи триста! Ці дивовижні театральні картини, ілюмінація, вечеря − все, кажу вам! І найдивніше те, що весь цей народ так швидко забрався геть!
− Гаразд, якщо під «диявольським чаклуванням» ви розумієте гроші, то маєте рацію, − сказав Лючіо.
− Але, безперечно, в деяких випадках навіть гроші не можуть забезпечити такої досконалості в найдрібніших деталях… − почав був я.
− Гроші можуть забезпечити все! − перервав він, і його могутній голос затремтів пристрастю. − Я вам це говорив давно. Це − гачок для самого диявола. Звісно, важко стверджувати, щоб диявол сам особисто цікавився золотом цього світу, але зазвичай він має схильність до товариства людей, які мають це золото, − можливо, тому, що він знає, як такі люди своє майно витрачають. Звичайно, я висловлююсь метафорично, але жодна метафора не перебільшує могутності грошей. Не довіряйте чеснотам чоловіка або жінки, доки ви не спробували купити їх за грубеньку суму! І для вас, мій любий Джеффрі, гроші зробили все, пам'ятайте про це! Ви самі нічого не зробили для себе!
− Важко сказати, що ви чемні зі мною, − сказав я, дещо ображений.
− Чому? Тому, що я говорю вам правду? Я вже помітив: більшість людей скаржиться на «нечемність», коли їм говориш правду. Ви нічого не зробили для себе і не маєте жодного наміру щось робити, хіба що… − і він засміявся, − хіба що піти зараз спати й бачити уві сні чарівну Сибіллу!
− Зізнаюсь, я втомився, − в мене вихопилося мимовільне зітхання. − А ви − хіба ні?
Він замислено дивився у вікно, милуючись нічним пейзажем.
− Я теж утомився, − повільно відказав він, − але я ніколи не зможу позбутися цієї втоми, бо я втомився від самого себе. І завжди погано сплю. Добраніч!
− Добраніч!
Я вже пішов був, але зупинився, озираючись на нього. Він повернув мені погляд, сповнений цікавості.
− Ну? − промовив він із питальною інтонацією. Я змусив себе посміхнутись.
− Я не знаю, що вам сказати, − хіба те, що я хотів би знати, хто ви є насправді. Я відчуваю, що ви говорили правду, стверджуючи, що ви не той, за кого видаєтеся.
Він надалі пильно дивився на мене.
− Оскільки ви виявили бажання, − поволі проказав він, − я обіцяю вам, що одного дня ви дізнаєтесь, хто я є насправді! Якщо ви дізнаєтесь, так буде краще для решти − для тих, хто шукає знайомства зі мною.
Я знову посунув до виходу.
− Дякую за всі ваші сьогоднішні клопоти, − сказав я спокійнішим тоном, − хоча ніколи не буду в змозі віддячити вам.
− Якщо хочете кому-небудь дякувати − дякуйте Богові за те, що цей день минув, − відповів він.
− Чому? − здивувався я.
− Чому? Бо життя тримається на волосинці; занепад суспільства − апогей нудьги та вульгарності, і ми повинні підносити подяку, якщо маємо бодай миттєвий порятунок від загального пияцтва й зубоскальства! А Бог дістає так мало подяк − приділіть йому хоча б одну, щиру, за благополучне завершення нинішнього дня!
Я засміявся, не вбачаючи в його словах нічого, крім звичної іронії.
У спальні на мене чекав Амієль, якого я відразу ж відіслав, сказавши, що не потребую його послуг, − настільки ненависним було мені його похмуре хитре обличчя. Утомлений, я швидко вклався у ліжко й заснув, і жоден пророчий сон не відкрив мені справжніх облич тих, хто справив бучне свято, на якому мене вважали за господаря.
ХХV
Минуло лише кілька днів після свята у Віллосмірі (газети ще не встигли описати всієї розкоші, продемонстрованої під час прийому), аж одного чудового ранку я, як колись великий поет Байрон, «прокинувся уславленим». Уславив мене не якийсь літературний твір, не якийсь героїчний вчинок, не якесь видатне політичне чи громадське досягнення, − о ні! Славою своєю я завдячував істоті чотириногій: Фосфор виграв дербі.