Вона махнула рукою; я досі дивився на неї, мовчки, не знаходячи слів на противагу такому зухвальству. Раптом заговорив Лючіо; тон його був серйозним та лагідним, але дивна цинічна посмішка ще не стерлася з вуст.
− Дуже прикра ситуація, − сказав він. − Однак я рішуче протестую проти розлучення − не тільки заради її милості, але й заради мене самого. У тому, що сталося, моєї провини немає.
− Немає! − погодився я, знову тиснучи йому руку. − Ви − втілення шляхетності, Лючіо! Найчесніший друг, якого будь-коли мала людина! Дякую вам за вашу мужність, за щирість і відвертість! Я чув усе, що ви говорили цій пропащій жінці, − але, мабуть, не існує таких слів, які змусили б її усвідомити своє безчестя, свою ганьбу!
− Джеффрі! − делікатно перервав він. − Я б не називав леді Сибіллу безчесною. Вона страждає; назвімо це маленьким нервовим збудженням. У думках вона, можливо, й завинила в невірності;однак товариство про це не знає, тож для нього вона чиста − чиста, як незайманий свіжий сніг.
Очі його блищали; я зустрів його холодний насмішкуватий погляд.
− Облиште, Лючіо, ви тієї самої думки, що і я, − проказав я хрипко. − Так само, як і я, ви відчуваєте, що непристойний намір дружини не є кращим від непристойного вчинку. Такій жорстокій невдячності немає виправдання, немає вибачення! − Я обернувся до Сибілли, несвідомо підвищуючи голос. − Хіба я не звільнив вашу родину від важкого тягаря бідності й боргів? Хіба я чогось вам шкодував? Хіба мало діамантів маєте? Хіба ви не користуєтеся більшою розкішшю, ніж королева? І хіба не повинні ви виявляти до мене бодай якусь вдячність?!
− Я нічого вам не винна! − сміливо відповіла вона. − Я дала вам те, за що ви заплатили: мою вроду та суспільне становище. Це була чудова торговельна угода.
− Надто невигідна для мене! − вигукнув я.
− Гаразд, хай так. Ви вільні її розірвати будь-якої миті. Закон…
− Закон не дає свободи в таких випадках, − втрутився Лючіо з іронічною чемністю. − Звичайно, розлучення можливе на підставі несумісності характерів; але чи варто? Її милості не пощастило з вибором, от і все; вона обрала мене на роль свого cavalier servant[33],а я відмовився. Нічого іншого не лишається, як тільки забути цей прикрий інцидент і намагатися на майбутнє жити в кращій згоді.
Сибілла підійшла до князя й презирливо закинула горду голову назад.
− Невже ви думаєте, − сказала вона, вказуючи на мене, − невже ви думаєте, що я житиму з ним після того, що він бачив і чув цієї ночі? За кого ви мене маєте?
− За гарну леді зі швидкими спонуками та безрозсудними міркуваннями, − відповів Лючіо з жестом саркастичної галантності. − Леді Сибілло, ви нелогічні, як і більшість представниць вашої статі. З вашого боку негарно продовжувати цю розмову, таку важку і прикру для нас, бідних мужчин. Ви знаєте, як ми ненавидимо сцени. Дозвольте мені піти. Моліть Небеса, щоб ваш чоловік якнайшвидше забув оту вашу опівнічну маячню, визнавши її радше за химерну хворобу, ніж за зумисну злонамірливість!
Вона простягла до нього руки в безтямному поклику.
− Лючіо! − гукнула вона. − Лючіо, коханий мій! Добраніч! Прощавай!
Я кинувся і став між ними.
− У мене на очах?! − обурено заволав я. − Негідна жінко, чи ви геть не маєте сорому?
− Анітрішечки! − сказала вона з лихою посмішкою. − Я пишаюсь моїм коханням до такого царя гідності й краси. Гляньте на нього − і гляньте на себе в перше-ліпше люстро. Як ви могли, навіть з усім вашим егоїзмом, уважати за можливе, щоб жінка кохала вас, коли поблизу він?! Відійдіть, ви застуєте світло! Ви кладете тінь між моїм богом та мною!
Коли вона говорила ці безумні слова, то вигляд мала такий дивний, такий неземний, що я, цілком приголомшений, машинально уступився вбік. Вона пильно подивилась на мене.
− Вам теж я можу сказати: прощавайте! − сказала вона. − Я більше ніколи не житиму з вами!
− Ані я з вами, − мовив я рішуче.
− Ані я з вами, ані ви зі мною, − повторила вона, наче вчила напам'ять урок. − Ясна річ, якщо я не житиму з вами, то й ви не можете жити зі мною.
Вона засміялася якось силувано, після чого знову кинула на Лючіо благальний погляд.
− Прощавай!..
Він нічого не мовив у відповідь. У місячному світлі очі його холодно блищали гострим полиском сталі; він посміхався. Вона дивилась на нього з напруженою пристрастю, але він стояв нерухомо, подібний до статуї, − уособлення витонченого презирства й самовлади. Моя ледь приглушена лють вибухнула знов, і я зайшовся в несамовитому реготі.
− Присягаюсь Небесами, нова Венера спокушає непокірного Адоніса! − заволав я. − Шкода, тут немає поета, щоб увічнити таку зворушливу сцену! Ідіть геть, Сибілло! − різким жестом я вказав їй на сходи. − Ідіть геть, якщо не хочете, щоб я вас убив. Ідіть із гордим усвідомленням, що скоїли зло: адже немає нічого дорожчого жіночому серцю, ніж зло! Ви розбили мені життя, ви знеславили моє ім'я; більше ви нічого не можете зробити, це пік вашого жіночого тріумфу! Ідіть геть! Дай Боже, щоб я ніколи більше не бачив вашого обличчя!
Вона не зважала на мої слова, дивлячись тільки на Лючіо. Повільно відступаючи, вона, здавалось, радше відчула, ніж побачила кручені сходи; повернувшись, вона пішла вгору, однак на півдорозі зупинилася, озирнулась і з безумною радістю на обличчі послала Лючіо поцілунок рукою. Усміхаючись, немов примарна жінка з чиїхось снів, вона крок за кроком підіймалась нагору, доки зовсім не зникла остання шлярка її білої сукні.
Ми, я та мій друг, лишилися самі; ми стояли мовчки один проти одного. Коли я зустрів погляд його похмурих очей, мені здалося, що я читаю в них безмежне співчуття; я далі дивився на нього − і щось наче здушило моє горло, перехопивши подих. Його гарне сумне обличчя зненацька здалося мені вогненним: місячний промінь тремтів над його бровами, ніби набуваючи яскраво-червоної барви. У вухах моїх стояв шум, крізь який вчувалася музика, − наче безмовний орган у кінці галереї заграв під незримими руками. Змагаючись із цими оманливими відчуттями, я мимохіть простяг руки до Ріманського.
− Лючіо! − задихався я. − Лючіо, друже! Моє серце розірвалося! Невже я… помираю?..
Щойно я вимовив це, морок огорнув мене, і я знепритомнів.
XXXII
О блаженство непритомності! Воно спонукає прагнути, щоб смерть насправді була цілковитим знищенням. Повне забуття, абсолютна ніщота − мабуть, це було б більшим милосердям для безпритульної людської душі, ніж страшний дар Бога − Вічність, яскравий відбиток тієї божественної подоби Творця, за якою всі ми створені та якої ніколи не можемо стерти з нашої сутності. Я дивлюсь на нескінченне майбуття, до якого я змушений бути причетним, радше з жахом, ніж із вдячністю, позаяк я марнував свій час і пропустив багато надзвичайно сприятливих нагод; мабуть, каяття могло б повернути втрачене, однак робота ця і важка, і прикра.
Легше втратити блаженство, ніж повернути його; і якби, збагнувши всю гірку велич мого сердечного нещастя, я міг померти − тією смертю, якої сподіваються позитивісти, − без сумніву, це було б добре. Але моя непритомність була нетривалою; отямився я в кімнаті Лючіо, найпросторішій та найрозкішнішій з-поміж усіх кімнат для гостей у Віллосмірі; вікна були розчинені, і підлогу заливало місячне світло.
Повернувшись до життя і свідомості, я почув дзвінку мелодію і, втомлено розтуливши повіки, побачив Лючіо, який сидів біля каміна з мандоліною, імпровізуючи ніжні мотиви.
Я був прикро вражений тим, що в той самий час, коли мене гнітить скорбота, він може забавлятися. Коли ми засмучені, нам здається, що ніхто не сміє веселитись, і від самої природи ми вимагаємо жалоби − так диктує нам наша сміховинна зарозумілість. Я ворухнувся на стільці і трохи підвівся з нього; Лючіо, далі перебираючи струни інструмента, промовив: